Страшно було, аж моторошно: до упівської могили привели із зв'язаними назад руками сексота Івана Джемигу, зачитали вирок, потім звели в яр і повісили. Той його лемент я й досі чую: "Злодії ви, злодії!" – верещав він і водночас, падаючи на коліна, благав пощади.
Отак він нас і тебе, доню, теж, прозвав Злодіями перед своєю смертю. Та очистилась я від цього прозвиська серед явірницьких Апостолів…"
Сказала Оленка:
"Ви очистились, а ми з ним залишились. Бо не від Джемиги воно на нас упало. То давнє прозвисько…"
"Та яке це вже має нині значення?" – знизала плечима Федора.
"Має, вуйно Федоро, має. І через це ще й сьогодні ллється кров… А що сталося з вашою мамою потім?"
Федора схлипнула.
"На другий день після похорону партизанів мою маму знайшли мертвою біля тієї могили. Не могла перенести сорому, в якому сама була непровинна. Наварила відвару з блекоти і там, на могилі, випила… І що гадаєш – випадок то чи Божий знак – калина на березі ізвору в той же день впала: схилилося било й повисло над заплавою. А потім всохло…"
І не було вже про що говорити. Федора мовчки дивилася на Оленку, милуючись нею, а потім проказала, ніби виправдовуючись перед дівчиною:
"А Данилко поїхав… За годину перед тим, як ти зайшла, вийшов з хати".
"Бувайте здорові, – поклонилася господині Оленка. – І вибачайте за клопіт".
Та Федора стояла непорушно, й видно було по ній, що хоче іще важливе щось сказати. Хвилинку повагавшись, підступила до Оленки, обняла її й прошепотіла:
"За невісточку тебе прийняла б – така-сь файна".
Оленка притьмом вибігла з ґражди.
Розділ восьмий
Дмитрик Мочерняк виріс із своїм неньом на Веснярці: старий Штефан ватагував, вірно служачи ґазді Пилипові Апостолові, а малий не відступав від тата.
Як тільки на хребтах Чорногори залишалися від снігу сірі латки, які дорешти згинуть аж у Петрівку, й наставала пора готувати колибу і стаї до весняного ходу, що відбудеться на Юрія, й поки потужний рев рогатої худоби, мекання кіз та блеяння овець вихопляться із притишеності в долах під саме небо й звістують весну, – Дмитрик з неньом та ще із спузарем Іваном, який має розпалити вічний вогонь, вже пораються зранку до вечора на стоїщі, лагодять загорожі, шалюють ліщиновим пруттям та глиною стіни колиби, в яких від зимової течі та хуртовин поробилися шпари, направляють перегородки в стаях, щоб відділити майбутніх ярок від овечої турми, заопатрюють покрівлю на дахах, щоб не текло, як упадуть літні плови, й запасаються дровами, сухим ріщам та хмизом для ватри, котра не сміє погаснути аж до тієї пори, коли налетять на полонину перші зимові шарґи.
А небо над Чорногорою низьке; як тільки западе ніч і затремтить від невловимих звуків неосяжного простору, немов середня струна на басі, а потічки звучно задзвенять, як ті струни під пальчатками на цимбалах, коли вряди-годи нічну пітьму розірве зловісний регіт пугача, від якого серце в грудях мліє, а небо, поцвяховане зірками, загляне в димарний отвір у даху колиби, тоді змерзлий, мов цуцик, Дмитрусь висуне з-під накинутого на плечі сардака руку й намагатиметься діткнутися пальцями до небесних каганців, щоб хоч трохи зігрітися…
І бачить Дмитрик крізь дрімоту, як із західних пропастей Чорногори, із Срібної землі, крадеться син Чорнобога й Мари – пекельний ватажок Пекун, – тривожна була тоді провесінь і тривожною була мова ватага Штефана, який водно говорив про війну, що може накотитися з Хуста – нечутно крадеться до Веснярки лютий Пекун, який хоче погасити вічне вогнище в колибі, і та вкрита зітлілим кожухом купина – спузар Іван – деколи поворушиться й крізь прошивку в кожусі дмухне на поліна, по яких бігають і тут же згасають іскринки; від подиху спузаря вони спалахують чадними пломінцями й зелено мерехтять… А коли проколювався світанок, бачив Дмитрик, як із заросляка, що обступив звідусіль колибу і стаї, виповзають гадюки, яких він не боїться, бо знає, що їм призначено навчати його мови квітів, трав і вміння знаходити в день весняного рівнодення, на Зміїне свято, цілющі рослини.
Так ночами й досвітками, бо вдень не мав часу, навчався Дмитрик розуміти потаємне життя гір і себе самого в тому житті, й знав він уже: он та ропуха, що виповзла, зачувши теплінь, з підземного царства, була, можливо, взимку звичайною жінкою, яка під весну перемінилася у відьму, й добирається тепер до стаї, щоб знайти в ній скритне місце, звідки зручно буде вилізати вночі й висмоктувати молоко в корів, – а вбивати її заказано, треба заворожити, і це може вчинити тільки ватаг… А ось їжак, наймудріший із тварин, уже прокинувся і, чмихаючи, залазить у люфт під колибу, де виїдатиме жуків, тарганів і всіляку гадь, яка шкодить чабанам – гризе, докучає і загрожує болістю; і вже пробує простору легкокрилий кажан: кружляє над головою, вибираючи мент, щоб вчепитися за волосся, проникнути до черепа й випити мозок…
А під самою небесною банею, осяяний першими променями сонця, ширяє беркут, що народився зі сльози Божого всевидячого ока, й пильно стежить за молодими відьмами, які, прокидаючись зі сну у своїх домівках, виганяють душу з тіла на відьомські герці й наготовляються варити чарівне зілля для приманки любасів, спивати веселки й роси, щоб набратися сили для вальпургієвої ночі під перший день мая, коли вони злетяться на Лису гору й зупинять весну. Заскиглить беркут у належну пору й поверне душу відьми в сонне тіло.
Прокинувшись урешті від сновидінь, стане Дмитрик на коліна й прошепоче вранішню молитву, якої навчив його неньо: "Добрий день тобі, сонечко ясне, освіти мене перед усім миром добротою, красою, любощами й милосердям!"
Так минав час на полонині до половини марта – дні в роботі, а ночі в мареннях – і ті дивовижні чари й батькова наука на господарці мали тривати до Святого Юрія, коли на верхи вийде товар і для ворожби не залишиться ні крихти часу, – й так мали минути перші два весняні місяці. Та враз у половині марта сталося те, що, незрозуміло для Дмитрика, пророкував неньо.
Одного березневого досвітку з боку Хуста вдарилося в західний схил Чорногорського хребта, немов хто шутром жбурнув, кулеметне торохтіння, й продірявили світанкову тишу постріли з карабінів.