"Ні, Лук'яне, – заперечив Данило. – Те прозвисько має давнішу історію. Бо чому зеленчуцьких Шумеїв, які поголовно воювали в УПА, дражнять Злодіями? Хто дав їм ті прозиванки – народ? Сумніваюся… А може, власть імущі – і вони в людях прижилися?"
"То, хлопці, тьмуща тьма – глибина правіку, – втрутився в розмову Іван Іванович. – Я дещо знаю про роздор між родами Шумеїв, а тепер, здається, натрапив на слід того розмиру. Мені б тільки знайти хроніку пароха Ступницького!.. Прихильність вашого діда до партизанів – то справа патріотизму або ж помста москалям за націоналізацію його маєтків. А ворожість до опришків мала, напевно, інші причини".
"Звичайно, інші, – не припиняв дискусії Лук'ян. – Класові – і не треба боятися цього терміну, його не більшовики видумали… Дід Пилип не любив бідняків – ось у чому річ. Неробами їх вважав і мав певну рацію. Бо скажіть мені, звідки, як не з лінивства, взялося в нашому пролетарському, так би мовити, фольклорі оте втішання бідністю – прославляння голоти, що невість за які гроші пиячить, та обожнювання їхнього лідера, в якого шапка-бирка, зверху дірка, і всім він хамить і нікому з дороги не вступається… А скажіть, чому всі вбогі дівки заміж ідуть, а багаті плачуть – та невже між багацькими дівчатами ніколи не було жодної красуні?.. Та й Шевченко у п'єсі "Назар Стодоля" прославив козацьку чернь, тих ініціаторів чорних рад, а державно просвічене старшинство зневажив. Звідки це пішло, хто й коли прирік нас на вічне жебрацтво та ще й примусив цим пишатися? А нині ж, нині у своїй знаменитій "Марусі Чурай" Ліна Костенко проголошує подібну небилицю: "Грицько любив багатство і любив пісні, це так, якби молитись Богу, а душу продавати сатані…" Що за прокляття на нас, чому ми приречені обожнювати бідність і ненавидіти достаток, ми – найпрацьовитіший у світі народ!.. "Та й беруть дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є!" За що – за його невсипущу працю на землі денну і нощну? Я ще ні разу не чув, щоб хтось із москалів зневажив Льва Толстого за те, що той був графом! Тільки ми: я – кріпак, я – злидень, я – розбійник, я – злодій! А може, ті зеленчуцькі Шумеї самі себе так з гонору прозвали?"
Марія враз відклала ложку, аж та дзеленькнула об стіл.
"Доста, Лук'яне, – гнівно глянула на чоловіка, і в її очах зблиснуло зло, яке він щойно назвав класовим. – Не самі, ні… То хтось людську жадобу до волі так зневажив… А бідняцьких красунь не чіпай: я ще не бачила жодної жінки з Апостолів, яка б перевершила вродою інших у нашій околиці. Зате знаю, що моя баба Калина з найбіднішого присілка Теребіжа була першою чічкою в горах! І наша з Данилом мама Федора – теж…"
"І все ж ми належимо до Апостолів, сестро", – посміхнувся Данило.
"То не наша заслуга", – відрізала Марія.
"Ти маєш рацію, Марійко, – лагідно промовив до дружини Лук'ян. – Але ти, мабуть, знаєш, що баба Калина не була теребізькою. І не теребізькі курокради обдарували її красою".
"А хто про це відає?" – підвела Марія на чоловіка сумні очі.
"Ніхто докладно не знає… Міг би про це розповісти хіба що старий ватаг Мочерняк з Веснярки: коли він ще малим хлопцем там кіз доглядав, дівка Калина овець доїла. Я про це дізнався від діда Пилипа, котрому здавен-давна належала та полонина… Й родовід твоєї мами розпочався не в його ґражді, а десь на сторонських гонах…"
Данило переночував у сестри, а вранці сів у буркутський автобус, щоб до вечора знову вийти на полонину Веснярку. Зрештою, йому треба-таки щось дізнатися від ватага про гуцульську демонологію.
Розділ сьомий
Вони стояли навпроти і впізнавали одна одну, хоч ніколи й не бачилися. Оленка навіть не запам'ятала, чи привіталася з господинею ґражди, коли увійшла з галереї крізь відчинені двері до гостиної кліті й у хатньому сутінку побачила невисокого зросту, по-дівочому струнку старшу жінку, на обличчя якої падало з вікна полудневе світло й проявляло приховану за мережкою зморщок давню вроду. Було звідкись знайоме Оленці це обличчя – чийсь портрет протискався назовні з глибин старечого віку й засвічувався зсередини полиском молодих очей; дівчина відразу впізнала цей образ й ніби для певності перевела погляд до божниці на покуті, де під іконою з Ісусом, що підвів до неба голову, волаючи: "Отче, чому Ти покинув мене?", висіла на стіні пришпилена шпанеглем фотографія хлопця, з яким Оленка недавно цілувалася уві сні.
Навіть не стрепенулася, немов заздалегідь була готова до такого відкриття: ще коли Михалко Джемига погордливо справляв до байстрючки Федори в Пилипову ґражду, примарилось їй на одну мить, що в цьому тісному світі, густо заселеному Явірнику, вона доконче втрапить до Данилової домівки, бо чому ще раз не міг би статись випадок… їй страшно було втратити Данилів слід, та коли вже ступила в нього, охопила враз її серце тривога, що ось вийде він з другої половини дому, й вона згорить від сорому – адже подумає хлопець, що Оленка шукала його, розпитувала від хати до хати, занедбавши свою дівочу гордість.
Проте тихо було в ґражді, лише на стіні, навпроти образу Ісуса й Данилової фотографії, хилитався під квадратовим старосвітським годинником пойнятий зеленою сніддю мідний маятник, вицокуючи довготривалі секунди, що відмірювали нестерпну тягучість часу, в якому опинилися дві жінки, й жодна не зважувалась заговорити першою: чому я прийшла до вас, вуйно Федоро?; що ти хотіла в мене спитати, доню?; а нічого, мене самі ноги принесли до вашої пишної ґражди із Михалкового свинарника, видно, моя доля вперто зводить мене з вашим сином, а ніяк до пуття звести не може; та скажи нарешті, дитино, чого прийшла, хоч я вже вгадала – ти шукаєш мого Данилка, а він мене розпитував про Оленку Шумеївну із Зеленої, що у Львові вчиться, та я йому нічого не пояснила, хоч знала, що є така панна в сусідньому селі, – бо нащо нам ще одного клопоту, але як ти сама прийшла, то…
"Сідай, Оленко", – промовила Федора, скупо посміхнувшись до неї, а дівчина й не здивувалася, що жінка назвала її на ім'я, а чому б не мала знати, коли й Оленка відразу впізнала Данилову неню; Федорина усмішка розцвітала на устах, ставала щораз щирішою, і врешті жінка не втрималася, підійшла до Оленки і, взявши в долоні її голівку, похилитала нею з боку на бік – немов "печу, печу бабку, кладу на лопатку" – гейби втішилася в цю мить своєю невісточкою, та схаменулася враз Федора й опустила руки – так це ж чужа-чужаниця зайшла до хати, та ще й з ворожого роду, а я, дурна, – ніби свого сина за неї сватаю…