Ті горшки й амфори, розбиті й уцілілі, що їх копачі виймали із землі – то ж побутова власність далекого, проте прямого Лук'янового предка, який виготовляв посуд для зберігання вина й харчів, а щойно знайдені кам'яні сокирки – для того, щоб вирубувати в пущах місцину, якою потім володітиме він, Лук'ян…
І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смішко, щоб твої прародичі розмовляли іншою, ніж ти, мовою, бо звідки взялися ті вічні назви – Город, Могилка, Замчище, а річка, в якій ти купаєшся, називається Пробоїще, а ліс у Березові – Княжий, потік у Дорі – Боярський, а от назва цієї гори, яку називають Дзембронею, походить від слова "зембр – зубр"; ти чуєш, синку, що ці тисячолітні топоніми звучать твоєю рідною мовою, – то можеш собі уявити, як далеко сягає твій рід…
Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителеві дошукуватися в архівних справах слідів далеких і близьких предків, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте леліяв у душі думку, що його праця знадобиться нащадкам, – історію Білої Річки.
Шварна приїхав до Лук'яна в гостину на цілий тиждень. Петрового дня він хоче потрапити до Красноїлля на храмовий празник, куди в цей день стікаються гуцульські родини з Устєрік, Яблуниці, Криворівні, Ясенова, – щоб попросити в красноїльського отця дозволу переглянути церковний архів, а може, і в людей щось цікавого випитає. Іван Іванович знайшов у Заболотівському архіві слід брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафію займав у Красноїллі й там помер. Священик, як свідчить запис, залишив почерпнуту з розповідей старожилів хроніку опришківського руху часів Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиї.
Шварна сподівався знайти цей документ у паперах тутешніх церков…
Марія поралася на кухні, готуючи обід, Іван Іванович і Лук'ян Васильович розмовляли в бібліотечній кімнаті й почули втім чоловічий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марію, що повисла на шиї в молодого парубка, примовляючи:
"Звідки ти тут узявся, братчику мій ріднесенький?"
Лук'ян Васильович пішов назустріч Данилові з розпростертими руками й по дорозі розгладжував вуса, готуючись до обіймів.
"Як ся маєш, дорогий шваґерку? А то якими вітрами тебе занесло – стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабінет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсім познайомтесь: це наш славний архіваріус зі Львова, і якщо тобі спотребиться, наприклад, метрика магната Яблоновського, то він умент тобі її знайде… А це, Іване, Марійчин брат".
"Міг би й не підкреслювати, – посміхнувся Шварна. – Вони обоє – як дві краплі води!"
"Тільки одна крапля вже досить каламутна, а друга – як та росичка Божа, – засміялася Марія і з любов'ю погладила брата по волоссю. – Але заходьте, заходьте до вітальні, дорогі мої, обід уже готовий".
"Яка ж то расова порода! – не переставав захоплюватися Іван Іванович, придивляючись до Марії й Данила. – Та що й казати – опришківська!"
"А то ніхто не знає, яка… – сказала, споважнівши, Марія, і, щоб приховати враз наплиле збентеження, похапливо загортала гостей до вітальні, припрошуючи: – Сідайте, розсідайтеся, а я раз-два!"
Лук'ян досягнув з креденса люльку й заходився її розкурювати, Данило вийняв з кишені цигарки – пахучий димок постелився під стелею, створюючи хатній затишок, серед якого сама собою зав'язується розмова.
"Ти сказав – опришківська, – заговорив Лук'ян, звертаючись до Шварни. – Епітет, який став суперлятивом для кожного горянина. А я собі подумав цієї миті, чи не надмірно наш народ глорифікує колишній розбійницький рух й надає йому найпривабливіших прикмет – гордості, відваги, краси… Й завжди, коли находять на мене подібні сумніви, я пригадую "Камінну душу" Гната Хоткевича – не все там у нього бачиться крізь рожеву призму…"
"Глорифікація розбійництва, Лук'яне, веде свій початок з епохи романтизму, – відказав Іван Іванович, погладжуючи блискучу лисину, облямовану стрепіхами рудого волосся; був він значно старший за Лук'яна, його масивне воло протинали два сухі жиляки, схожі на риб'ячі ості, що надавало архіваріусові поважного, аж маєстатичного вигляду. – Й не тільки в нас старовинні легенди створювали привабливий образ розбійника: згадай шотландського Робін Гуда, німецьких Рінальдо Рінальдіні й Карла Моора або ж польського Яношика Нендзу-Літмановського…"
"Згоден з тобою, Іване, тільки я бачу суттєву різницю між європейським розбійницьким епосом і нашим. Німецькі чи то англійські легенди залишилися для тих народів у глибокій історії як надбання епохи романтизму, а опришки у свідомості наших людей ніби й досі живуть і діють – як символ справедливості, добра й відваги. І цим живляться сучасні покоління, ніби інших позитивних прикладів для наслідувань у нас ніколи й не було… А мали ж ми і січових стрільців, і упівців…"
"А то хто зна, чи були б у нас ті стрільці й упівці, якби не живуча опришківська традиція", – втрутився в розмову Данило.
"Напевно, так, але в школі ми подаємо учням переважно Довбуша й Кармелюка з їхньою чисто марксівською ідеологією експропріації експропріаторів: "В багатого відбираю, а бідному даю, і так гроші розділивши, я гріха не маю". Чи ж то не той самий клич: грабуй награбоване!"
"Ти надто довго, Лук'яне, працював у совєтській школі, а вона визнавала тільки класове трактування фольклору, – засперечався Данило. – А опришки не лише грабували, вони ще й воювали за незалежність України в полку Семена Височана".
Марія подала на стіл обід і, сівши до столу, прислухалася до розмови чоловіків.
"Я, панове, нічого не маю проти опришків, – продовжував свою думку Лук'ян. – Адже майже всі нинішні гуцули від них походять. Але не забувайте, що й між опришками відбулося в певний час розшарування на збойників і пушкарів: перші ставали розбишаками, а другі їх знищували, бо хотіли ґаздами стати. Ґаздами!"
"Певне, таке з нашим дідом приключилося, – вставив Данило, згадавши його вибух люті при згадці про опришків. – При ньому Довбуша не вільно було й згадати".
"Так-то так, – відказав Лук'ян Васильович. – Але ж він, наш дід Пилип, після війни постачав провіантом тих, як ти кажеш, опришківських нащадків – українських партизанів. Може, й тому його Апостолом прозвали?"