Се була велика кімната, але незвичайно низька, одинока, котру віднаймали Капернаумови, затворені двері до котрих находились в стіні з лівого боку. На противній стороні, в стіні з правого боку, були ще другі двері, завсігди заперті наглухо. Там же була друга, сусідня кватира, під ин-шим нумером. Зоні кімната подобала мов то на сарай, мала вид дуже неправильного чотирокутника, і се робило її вельми дивоглядною. Стіна з трома вікнами, що виходила на канал перерізувала кімнату якось скісно, від чого оден кут, дуже острий, утікав кудись в глубину, так що його при слабім освітленню навіть бачити не можна було добре; другий же кут був вже надто погано тупий.
Б цілій отсій великій кімнаті майже зовсім^ не було меблів. В куті, направо, находилось ліжко; біля него, близше до дверий, крісло. При тій же стіні, де було ліжко, коло самих дверий в чужу кватиру, стояв простий тисовий стіл, покритий голубою скатертю, а при столі два плетені крісла. Дальше у противної стіни, близенько острого кута, стояла невелика з простого дерева комода, що немоз би губилась в пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтаві, обтерті, понад-дирані і знищені обої почорніли по всіх кутах; видно, тут бувало вогко і холодно зимою. Бідність була видна; навіть при ліжку не було занавіси. ' "
Зоня мовчаливо гляділа на свого гостя, що так уважно і безцеремонно обзйрав її кімнату, і навіть почала вкінці дро-жати зі страху, мов би стояла перед суддею і рішителем своєї долі.
— Я опізнився... Чи вже буде одинайцята? — запитав він, все ще не піднимаючи на неї очей.
— Є вже, — воркнула Зоня. — Ах, так, є! — поквапилась вона відразу, начеб в тім був для неї єдиний вихід. — Що лиш у господарів годинник вибив... і я сама чула... Є...
— Я до вас у останній раз прийшов, — понуро тягнув дальше Раскольніков, — хоч і тепер був лиш у перший, — я може бути, вас не побачу більше.
— Ви ... їдете?
—Не знаю ... усе завтра...
— Так ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — дрігнув голос у Зоні.
— Не знаю. Усе завтра рано... Не в тім діло: я прийшов одно слово сказати ...
Він підняв на неї свій задумчивий погляд і нараз завважав, що він сидить, а вона заедно ще стоїть перед ним.
— Що-ж ви стоїте? Сядьте, — промовив він відразу змішаним, тихим і ласкавим голосом.
Вона сіла. Він привітливо і майже з співчуттям вдивлявся в неї з мінуту.
— Яка ви худенька! Ось яка у вас рука! Цілком прозрачна. Пальці як у мертвої.
Він взяв її руку. Зоня слабо усміхнулась.
— Я і завсігди така була, — сказала вона.
— Коли і дома жили?
— Так.
— Ну, та вже розуміється! — вимовив він відривисто і вираз його лиця і звук голосу знову нараз перемінились. Він ще раз оглянувся кругом.
— Се ви від Капернаумова наймаєте?
— Так, пане ...
— Вони там, за дверми?
— Так... У них також така сама кімната.
— Всі в одній?
— В одній, пане.
_ — Я би в вашій кімнаті по ночах боявся, — понуро зав-важав він.
— Господарі дуже добрі, дуже приязні люде, — відповіла Зоня, заєдно ще начеб не опамятавшись і мов потеряна, — і весь утвар, і все ... усе господарів. І вони дуже добрі, і діти також до мене часто ходять .. і
— Вони гикаві, здається?
— Так, пане... Він загикується і кулявий також. І жінка також... Не те, що загикується, а якось не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній дворовий чоловік. А дітей семеро... І тілько старший оден загикується, а другі по просту хорі... а не загикуються... А ви відки про них знаєте? — додала вона з деяким здивуванням.
— Мені ваш батько усе тоді розповів. Він мені усе про вас розповів... І про те, як ви в шестій годині пішли, а в девятій назад прийшли, і про те, як Катерина Іванівна біля вашої постелі на колінах клячала.
Зоня змішалась.
— Я його нині майже направду бачила, — прошептала вона нерішучо.
— Кого?
— Батька. Я йшла вулицею, там недалеко на розі, в десятій годині, а він будьто з переду іде. І цілком, як би він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни.
— Ви проходжувались?
— Так, — поквапно прошептала Зоня, знову змішавшись і понурившись.
— Адже Катерина Іванівна вас ледви не била, коли ви були при батьку?
— Ах ні, що ви, що ви се, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на него Зоня.
— Так ви її любите?
— її? Та я-якже! — протягнула Зоня жалібно, і мов би страдаючи зложила нараз руки. — Ах! ви її... Колиб ви тілько знали! Адже вона цілком як дитина... Адже у неї розум цілком наче помішаний... від горя. А яка вона розумна була ... Яка великодушна ... яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте... ах!
Зоня виповіла се майже в розпуці, зворушена і страда-юча і заломлюючи руки. Бліді лиця її знов спаленіли, в очах виразилась мука. Видно було, що в ній страх богато затронули, що її страх хотілось щось виразити, сказати, уйми-тись. Якесь ненаситне співчуття, коли мож так виразитись, нарисувалось нараз у всіх чертах її лиця.
— Била! Та що се ви! Господи, била! А хоч би і била, так що-ж! Ну, так що-ж? Ви нічого, нічого не знаєте... Се така безталання, ах, яка безталанна! І хора... Вона справедливости потребує... Вона чиста. Вона так вірить, що у всім справедливість повинна бути, і її домагаєсь... І хоч за-мучте її, а вона несправедливого не зробить. Вона сама не замічає, як се неможливе, щоб правда була між людьми, і роздражняється... Як дитина, як дитина! Вона праведна, праведна!
— Аз вами що буде? # Зоня подивилася питаючо.
— Адже вони на вас остались. Воно, правда, і передше усе було на вас, а покійник на похмілля до вас також ходив просити. Ну, а тепер що буде?
— Не знаю, — понуро озвалась Зоня.
— Вони там остануться?
— Не знаю, вони за ту кватиру завинили; тілько госпо диня, кажуть, говорила сьогодня, що їх вигнати хоче, а Катерина Іванівна говорить, що і сама ні мінути не останеться
— Чого се вона так храбрує? На вас надіється?
— Ах, ні, не говоріть так!... Ми одно, спільно жиємо, — нараз знову зворушилась і навіть роздразнилась Зоня, цілком так, як колиб розсердився канарок, або яке друге мале пташеня. — Та і як же їй бути? Ну, як же, як же бути? — запитувала вона, горячучись і зворушаючись. — А як, як вона сьогодня плакала! У неї ум мішається, ви сего не завва-жали? Мішається; то трівожиться як дитина тим, щоби завтра все прилично було, закуски були і усе... то руки ломить, кровю плює, заводить, відтак бити стане головою в стіну, як в розпуці. А потім знову утішилася, на вас вона за-єдно надіється: говорить, що ви тепер її помічник, і що воїна "де-нёбудь трохи хрошей позичить і поїде в своє місто, зі мною, і пансіон для благородних дівчат заведе, а мене візьме на надзирательку і пічнеся у нас цілком нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнимає, потішає і так вірить! так вірить мріям своїм! Ну, чи мож же їй перечити? А сама, бачите, цілий день сьогодня пере, миє, чистить, порається, корито сама, своєю павутинячою силою, в кімнату втащила, засапалась, закашлялась, так і упала на постіль; а то ми на тандиту ще з нею рано ходили черевики Полечці і Леночці купувати, бо у них всі рознеслись, тільки у нас грошей, бачите, не вистало, як обчислились, дуже богато а богато не вистало, а вона такі маленькі черевички вибрала, бо вона любить те, що гарне, ви не знаєте... Таки в крамниці розплакалась, при купцях, бачите, що не вистало... Ах, як жаль було глядіти!