— Як! — спалахнула Дуня — я ставлю ваш інтерес рядом зі всім, що до сеї пори було мені дороге в життю, що до сеї пори становило все моє життя, і ось ви обиджаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!
Раскольніков мовчаливо і злобно усміхнувся, Разумихіна цілого потрясло; однак Петро Петрович не приняв відправи; противно з кождим словом ставав він чим раз більше навязчивим, начеб доходив до смаку.
— Любов до будучого товариша життя, до мужа, повинна перевисшати любов до брата, — виголосив він сентенційно, — ъ на кождий припадок, я не можу стояти на одній дошці... Хотяй я і наставав перше, що в присутности вашого брата не хочу і не можу вияснити всего, з чим прийшов, все-ж таки я тепер рішаюся звернутись до многопо-важаної вашої матусі для конечного обяснення дотично одного вельми важного і для мене обидного пункту. Син ваш — звернувся він до Пульхерії Александрівни, — вчера в присутносте пана Разсудкіна (чи... здається, так? звмніть, мабуть запамятав ваше прізвище, — ввічливо поклонився він Разумихінови), обидив мене викривленням думки моєї, котру я висказав вам тоді в довірочній розмові, при каві, іменно, що женитьба з бідною дівчиною, котра вже зазнала житейського горя, після моєї думки вигіднійша в подружних відносинах, ніж з такою, що бувала тілько в роскоші, бо хосеннійша для моральности. Ваш син нарочно побільшив значіння слів аж до смішности, обвиняючи мене о злобні заміри і, після мого погляду, опираючись на вашій власній переписці. Буду уважати себе щасливим, коли вам, Пульхеріє Александрівно, можливим буде переконати мене про противне і тим значно усиокоїти. Скажіть отже мені, в яких іменно словах передали ви сказане моє в вашім листі до Родіона Романовича?
— Я не памятаю, — заклопоталась Пульхерія Алексан-дрівна, — я передала як сама розуміла. Не ішаю, як передав вам Родьо ... Може він що небудь і пересолив.
— Без вашої причини він пересолити не міг.
— Петре Петровичу, — з повагою озвалась Пульхерія Александрівна, — доказом того, що ми з Дуною не зле собі толкували ваші слова, се те, що ми тут.
— Гарно, матусю! — потверджуючи сказала Дуня.
— Знанить отже, я і тут виноватей? — обидився Лужин.
— От, Петре Петровичу, ви заєдно Родіона обвиняете, а ви і самі про него колись-тут неправду написали в листі, — додала осмілившись Пульхерія Александрівна.
— Я не памятаю, щоби написав яку-небудь неправду, пані.
— Ви написали, — різко заговорив Раскольніков, не обертаючись до Лужина, — що я вчера віддав гроші не вдо* ві роздоптаного, як се дійсно було, а його донці (котрої до вчерашнього дня ніколи не бачив). Ви написали те, щоби поріжнити мене з рідними і длятого і виразились погано про поведения дівчини, котрої ви не знаєте. Все те сплетня і нікчемність.
— Даруйте, пане, — дрожачи від злости відповів Лужин, — В листі моїм я розписався про ваші прикмети і поступки єдино виповняючи просьбу вашої сестри і матері описати їм: як я вас найшов, і яке ви на мене зробили вра-жіння? Що же дотикається до написаного в моїм листі, то найдіть хоч стрічку несправедливу, то є, що ви не протратили грошей і що в тій родині, хоч би і нещасливій, нема не-достойних осіб.
— А по мойому, так ви, зі всіми вашими достоїнствами, не стоїте мізинного пальця сеї нещасної дівчини, на котру каменем кидаєте.
— Так отже ви рішились би і впровадити її в товариство вашої матері і сестри?
— Я се вже і вчинив, коли вам хочеться знати. Я посадив її сьогодня рядом з матусею і Дунечкою.
— Родю! — закричала Пульхерія Александрівна. Дунечка почервоніла; Разумихін підняв брови. Лужин
глумливо і гордо усміхався.
— Самі зволите бачити, Евдокіє Романівно, — сказав він, — чи можлива тут згода? Сподіюся тепер, що справа отся скінчена і розяснена раз на завсігди. А я віддалюся, щоби не перешкаджати дальшій приємности родинного побачення і повіренню секретів (він встав з крісла і взяв капелюх). Але відходячи, осмілюсь завважати, що на будуче сподіюсь бути увільненим від подібних стріч і, так сказати, компромісів. Вас же особливо буду просити, многоповажана пані, Пульхеріє Алекс&ндрівно, не зачинати більше розмов на ту саму тему, тим більше, що і лист мій був адресований до вас, а не до кого иншого.
Пульхерія Александрівна трохи обидилась.
— Якось се ви вже зовсім нас у власть свою берете, Петре Петровичу. — Дуня вам розповіла причину, длячого не виконане ваше бажання: вона мала добрі заміри. Та і пишете ви до мене, мов би приказували. Або-ж нам кожде бажання ваше за приказ уважати? А я так вам противно ска^ жу, що вам слід би тепер для нас особливо бути ввічливим і поблажливим, бо ми усе покинули і, довіряючи вам, сюди приїхали, отже і без того вже майже в ваших руках нахо— * димось.
— Се не зовсім справедливо,. Пульхеріє Александрівно, і особливо в отсю хвилю, коли вже знаєте про записані Мартою Петрівною три тисячі, що здається дуже прийшли вам в пору, як можу судити з нового тону, котрим заговорили ви зі мною, — додав Лужин злосливо.
— Судячи по отсій замітці, можна справді догадуватись, що ви числили на нашу безпомічність, — роздражнено завважала Дуня.
— Але тепер по крайній мірі на те числити не можу, — і особливо не хочу перешкаджати повідомленню про тайні предложения Аркадія Івановича Свидригайлова, котрими він уповноважив вашого братчика, і котрі, як я бачу, мають для вас дуже важне, а може бути і дуже приємне значіння.
— Ах, Боже мій! — скрикнула Пульхерія Александрів-
на.
Разумихінови не сиділось на кріслі.
— І тобі не встидно тепер, сестро? — запитав Раскольніков.
— Встидно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, прошу за двері! — обернулась вона до него, побліднівши від гніву.
Петро Петрович, здається, ніяк не сподівався такого кінця. Він надто надіявся на себе, на власть свою і на безпомічність своїх жертв. Не повірив і тепер: Він поблід і губи його задрожали.
— Евдокія Романівно, коли я вийду тепер за отсі двері при такім.пращанню, то, — будьте сего певні, — я вже не вернусь ніколи. Обдумайте гарненько! Моє слово тверде.
— Що за зухвалість! — крикнула Дуня, живо підни-маючись з місця. — Та я і не хочу, щоб ви вертались назад!