— Так треба бути уважнійшим, — понуро завважав Разумихін.
Послідні слова були сказані вже в передпокою. Порфір Петрович випровадив їх до самих дверий, незвичайно ввічливо. Оба вийшли мрачні і захмурені на вулицю і кілька кроків не говорили ні слова. Раскольніков глубоко відітхнув...
VI.
— ... Не вірю! не можу вірити! — повтаряв здивуваний і збитий з толку Разумихін, стараючись всіми силами опрокинута'виводи Раскольнікова.
Вони підходили вже до наємних кімнат Бакалієва, де Пульхерія Алексаидрівна і Дуня їх давно дожидали. Разумихін що хвиля задержувався на дорозі в розгарі розмови, помішаний і зворушений вже тим одним, що вони у перший раз заговорили про те ясно.
— Не вір! — відповів Раскольніков з холодною і недбалою усмішкою. — Ти, після свого звичаю, не завважав нічого, а я важив кожде слово.
— Ти підозріваючий, длятого і важив... Гм ... дійсно, я признаю, тон Порфіра був досить дивний, і особливо сей підлець Заметов!'... Правду кажеш, в нім щось було, — але відки? відки?
— За ніч передумав.
— Та противно, бач, противно! Колиб у них була отся безмозка думка, так вони би всіми силами постарались її заслонити і укрити свої карти, щоби опісля зловити... А тепер — се глупо і неосторожно!
— Колиб у них були факти, значить справдішні факти, або хоч трохи оправдані підозріння, тоді би вони дійсно постарались укрити гру, в надії виграти ще більше (та в тГм давно би вже взяли під суд!). Але у них нема факту ні одного, — все привидження, все з двома кінцями, сама воздуш-ня ідея — ось вони і стараються зухвалістю збити. А може і сам розлютився, що фактів нема і з досади випав з ролі. А може і.намірення яке має... Він чоловік, здається, розумний ... Може наполохати хотів тим, що знає... Тут, брате, своя психольоґія... Та в тім, обридливо се все обясняти. Остав!
— І обиджаючо, обиджаючо! Я розумію тебе! Все-ж таки... коли ми вже тепер заговорили ясно (а се славно, що заговорили наконець ясно, я радий!) — то вже я тобі просто признаюсь, що я давно все в них завважав сю думку, цілий той час,... розуміється, в ледви замітнім тілько виді, в повзаючім, але чого-ж хоч би і в повзаючім! Як вони сміють? Де, де у них ті коріні криються? Колиб ти знав, як я бісився! Хіба із сего, що бідний студент, придавлений нуждою і іпохондрією, день перед жорстокою хоробою, з горячкою, що вже може бути починалась в нім (завважай собі!), дразливий, самолюбний, знаючий свою ціну і такий, що не видів півроку у себе в закамарку нікого; в лахах і в черевиках без підошв, — стоїть перед якимись поліцейськими пиєариками і терпить їх наругу; а тут несподіваний довг перед носом, довжне письмо в руках надворного радника Чебарова, вонюча краска, трийцять степенів Реоміра, замкнений воздух, купа людей, оповідання про убивство особи, у котрої був вчера, і все те — на голодний живіт! Та як же тут не зімліти! І на отсім-то, на тім все оснувати! Нехай чорти беруть! Я розумію, що се досадно, але на твоїм місци, Рьдьку, я би зареготався всім в очи, чи ліпше: на-плю-вав би всім в лице, по можности як найгустійше, та розкидав би на всі боки десятки дві пощочигі, розумненько, як і завсігди Треба давати, та тим би і покінчив. Плюнь! Не роби собі з сего нічого! Ободрися! Сором!
— Плюнь! А завтра знов слідство! — промовив він гірко. — Або-ж мені з ними вдаватись в обяснення? Мені і те досадно, що вчера я унизився в гостинниці до Заметова...
— Бери кат! Пійду сам до Порфіра! І вже притисну-ж я й^ого до стіни по родинному; нехай виложить мені все до коріня! А вже Заметова...
— Наконець таки догадався! — подумав Раскольніков.
— Стій! — закричав Разумихін, хапаючи його нараз за плечі, стій! Ти неправду сказав! Я надумався: ти неправду сказав! Ну, яка се лапка? Ти говориш, що питання про робітників було лапкою? Роскуси: Ну, колиб се ти зробив, чи, міг би проговоритись, що бачив як малювали кватиру...
і робітників? Противно: нічого не бачив, колиб навіть і бачив! Хто-ж зізнає проти себе?
— Колиб я се діло зробив, то вже напевно би сказав, що бачив і робітників і кватиру, — з неохотою і з видною відразою відповів Раскольніков.
— Та чого-ж проти себе говорити?
— Він однак се гарно
Раскольні-
ков.
— А того, що одні лиш мужики, або вже найбільш недосвідчені новики, при слідствах просто і зарядом від всього відпираються. Лиш трошечки розвитий і бувалий чоловік, конечно і по можности старається признатись до всіх зверх-них і невідпірних фактів; тілько причини їм другі вишукує, характер такий свій, особливший і несподіваний підсуне, котрий їм зовсім инше значіння придасть і в иншім світлі їх поставить. Порфір міг якраз на те числити, що напевне буду так відповідати і напевне скажу, що бачив, для правдоподібносте, і при тім вкину що небудь на обяснення...
— Адже він би тобі зараз і сказав, що перед двома днями робітників там і бути не могло, і що отже ти іменно був в день убивства, в осьмій годині. На пустім би і зловив!
— Та на се-то він і числив, що я не встипіу спохопи-тись і зараз поспішу відповідати правдоподібнійше, та і забуду, що перед двома днями робітників бути не могло.
— Та як же се забути?
— Як найлекше! На таких ось найпустійших річах най-лекше і збиваються хитрі бач люде. Чим хитрійший чоловік, тим він менше підозріває, що його на простім зловлять. Дуже хитрого чоловіка як-раз на найпростійшім треба ловити. Порфір цілком не такий дурний, як ти думаєш ...
— Підлець же він після того!
Раскольніков не міг не засміятись. Але в тую саму хвилю дивними показались йому його власна живість і охота, з якими він висказав їіослідне обяснення, тоді коли цілу попереджаючу розмову він піддержував з мрачною відразою, виразно лиш для певних цілей, з конечности.
— Доходжу до смаку при декотрих пунктах! — подумав він про себе.
Але майже рівночасно він якось нараз став неспокійний, начеб неожидана і трівожна думка поразила його. Неспокій сей побільшався. Вони дійшли вже до входу в наємні кімнати Бакалієва.
— Іди сам, — сказав нараз Раскольніков, — я зараз вернуся.
— Куда ти? Та ми вже прийшли!
— Мені треба, треба; діло... прийду через пів години... Скажи там.
— Іди коли хоч, я пійду за тобою!