— Слухайте, пане Разумихін, ви забули... — почала було Пульхерія Александрівна.
— Так, так, ваша правда, я забувся, стидаюсь! — похопився Разумихін — все-ж таки... все-ж таки ви не можете на мене сердитись за те, що я так говорю! Бо я щиро говорю, а не для того що... гм!... се було би підло; одним словом, не длятого, що я в вас... гм!... ну, не треба, не скажу длячого, не смію!... А ми всі зараз пізнали, як він лиш увійшов, що сей чоловік не з наших. Не тому, що він увійшов з запіканими волоссями, не тому, що він своїм розумом спішив пописуватись, а тому, що він вивідач і спекулянт, тому, що він і Жид і дурисвіт, і се видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи пара він вам? О, Боже мій! Бачите, мої пані, — запинився він нараз, вже піднимаючись на сходи, — хоч вони у мене там всі пяні, але за те всі чесні, і хоч ми і брешемо, бо вже-ж і я брешу, але ми добрешемось наконець таки і до правди, бо ми стоїмо на чесній дорозі, а Петро Петрович... не на чесній дорозі стоїть. Я хотяй їх що лиш і болотом обкидав, все-ж таки я їх всіх поважаю; навіть Заметова, хоч не поважаю, так люблю, бо щенок! Навіть онтого бидляку Зосимова, тому бо — він чесний і діло знає... Ну, доста, все сказане і прощене. Прощене? Чи так? Ну, ходім. Знаю я сей коритар, бував, ось тут, під третим числом, тут був скандал... Ну, де ви тут? 'Котре число, осьме? Ну, так на ніч замкніться, нікого не пускайте. За чверть години вернусь з повідомленням, а відтак знов за пів години з Зосимовим, побачите! Пращай-те, біжу.
— Боже мій, Дунечко, що се буде? — сказала Пульхе-рія Алексаидрівна, налякана і жахливо звертаючись до дочки.
— Успокійтеся, мамочко, — відповіла Дуня, знимаючи з себе капелюшок і загортку, — нам сам Бог післав сего молодого чоловіка, хоч він і простісенько з якоїсь пиятики. На него можна спуститись, впевняю вас. Та і все, що він вже зробив для брата...
— Ах, Дунечко, Бог його знає, чи прийде! І як я могла рішитись оставити Родя! І цілком не так сподівалась я найти його! Який він був насуплений, зовсім нам не рад...
Сльози показались на її очах.
— Ні, се не так, матусю ... Ви не приглянулись, ви за-єдно плакали. Він дуже розстроєний від тяжкої хороби, — от всему і причина.
— Ах, отся хороба! що се буде, що се буде! І як він говорив з тобою, Дуню! — сказала мати, несміло заглядаючи в очі доньці, щоб вичитати всю її думку, і вже на половину утішена тим, що Дунечка таки боронить Родя, значить отже простила йому. — Я переконана, що він завтра надумається, — додала вона, випитуючи до кінця.
— А я переконана, що він і завтра буде те саме говорити ... про те, — відрізала Евдокія Романівна, і вже сим заткала матері губи, бо тут була точка, про котру Пульхерія Алексаидрівна вже надто боялась тепер заговорювати.
Дуня підійшла і поцілувала матір. Тая мовчки обняла ії із всеї сили. Відтак сіла в трівожнім дожиданню повороту Разумихіна, і несміло стала слідити за донькою, —котра, схрестивши руки і також в дожиданню взялась ходити взад і вперед по кімнаті, роздумуючи про себе. Таке ходження від кута до кута, в задумі, було звичайною привичкою Евдокії Романівни, і мати завсігди якось боялась нарушати в таку пору її задуму. ^
Разумихін, розуміється, був смішний з своєю напрасною, по пяному запалавшою страстю до Евдокії Романівни;' однак поглядівши на Евдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила схрестивши руки по кімнаті, сумна і задумчива, може бути многі звинилиб його, навіть колиб він був і не підпилий.
Евдокія Романівна була незвичайно гарна собою, — висока, предивно зложена, сильна, самоувірена, — що виска-зувалось в кождім її русі, і що мимо того ні трохи не віднимало у її поворотів мягкости і понади. Лицем вона подобала на брата, але її мож було навіть назвати красавицею. Волосся у неї було темно-русяве, трохи яснійше ніж у брата; очи майже чорні, полискуючі, горді і рівночасно ино-ді, на хвилі, незвичайно добрі. Вона була бліда, але не хороб-ливо бліда; лице її сіяло свіжістю і здоровлям. Рот у неї був трохи начеб за малий, нижня же губа, свіжа і румяна, крихітку виставала вперед, разом з борідкою — одинока неправильність в отсїм прекраснім лиці, котра однакож надавала йому особлившу своєрідність і, межи иншив)і, будьто би надутість. Вираз лиця її— заєдно був більш серіозний ніж веселий, замислений, зате як до лиця була їй усмішка, як прикрашав її сміх, веселий, молодий, розкішний!
Легко поняти, що горячий, щирий, простий,. чесний, сильний мов казочний герой, і пяний Разумихін, що ніколи не бачив нічого подібного, за першим поглядом стратив голову. Дотого ще припадок, мов нарочно, у перший раз показав йому Дуню в прекрасну хвилю любови і радости із стрічі з братом. Він бачив відтак, як дрігйула у неї в гніві нижня губа в відповідь на зухвалі і невдячно-жорстокі при-кази брата, — і не міг устояти.
Він впрочім правду сказав, цоли виговорився гередше по пяному на сходах, що ексцентрична господиня Раскольнікова, Параскевія Павлівна буде зависна не тільки на Евдокію Романівну, але і на саму Пульхерію Александрівну. Хоч Пульхерії Александрівні було вже років сорок три, тс} лице її таки ще заховало в собі останки колишньої краси, і крім того ще вона здавалась о много молодшою, .ніж була справді, що буває майже завсігди з женщинами, котрі задержали ясність духа, свіжість вражінь і чесне, чисте тепло серця до старости.
Скажемо мимоходом, що задержати усе те є одиноким средством не стратити краси своєї навіть в старости. Волосся її вже починало порошитись снігом і рідніте, маленькі, лучисті морщки вже давно появились довкола очий, ягоди запали і висхли з журби і горя, а все таки отеє лице було прекрасне. Се був портрет Дуньчиного лиця, тілько двайцять літ пізнійше, та кромі ще виразу нижньої губи, котра у неї не виставала наперед.
Пульхерія Александрівна була чувственна, хоч не солодкава, несміла і уступчива, та тільки де* певної границі: вона в неоднім могла уступити, ни неодно могла пристати, навіть і таке, що противилось її переконанню, все-ж таки завсігди була така точка чесности, правил і крайних переконань, поза котру ніякі обставини не могли приневолити її переступити.