— Ні!
— Бррешеш! — нетерпеливо скрикнув Разумихін. — Або-ж ти знаєш? Ти не м.ожеш ручити за себе! Тай нічого ти в тім не розумієш ... Я тисячу разів зовсім так само з людьми опльовувався і знов назад забігав ... Стидно стане
— і вернешся до чоловіка! Так памятай же: дім Починкова, третій поверх...
— Значить отже, ви себе кому небудь бити позволите, добродію Разумихін, щоб тілько мати приємність бути його добродієм.
— Хто? я себе! За саму охоту ніс відкручу! Дім Починкова, ч. 47, в кватирі чиновника Бабушкіна...
— Не прийду, Разумихіне! — сказав Раскольніков, обернувся і пішов геть.
— Заложуся, що прийдеш! — крикнув йому на здогін Разумихін. — Инакше ти... инакше знати тебе не хочу! Чекай, гей! Заметов там?
— Там.
— Бачились?
— Бачили.
— І говорили?
— Говорили.
— Про що? Ну там, кат з тобою, не розповідай вже. Починкова, 47, Бабушкіна, памятай!
Раскольніков дійшов до Садової і завернув за ріг вулиці. Разумихін глядів йому в слід, задумавшись. Наконець, махнувши рукою, увійшов в дім, однакож задержався на * середині сходів!
— Чорт візьми! — роздумував він майже в голос: — Говорить до ладу, а якась... Адже-ж і я дурень! Або-ж по-мішані не говорять до ладу? А Зосимов ось, о скільки знаю, сего то і боїтьсяі — Він вдарив пальцем по чолі. — Ну що, коли ... ну як його самого тепер пускати? Ану-ж утопиться... Ех, то-ж то я дурницю стрілив! Немож!
І він побіг назад доганяти Раскольнікова, але вже слід простиг. Він плюнув і скорою ходою вернувся до "Хрустального двору" поспитати чим скорше Заметова.
Раскольніков пішов просто на ... ський міст, станув на середині біля поруча, оперся на него обома ліктями і вдивлявся у воду. Розпращавшись з Разумихіном, він до того так ослаб, що ледви сюди дібрався. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально глядів він на послідний, рожевий відблеск за-ходячого сонця, на ряд домів, що темніли в згущаючихся сумерках, на одно віддалене віконце, десь під крівлею на лівій набережній вулиці, горюче немов в полуміни від останнього соняшного луча, що вдарив в него на хвилинку, на темніючу воду каналу і, здавалось, з увагою вдивлявся в ту воду. Наконець в очах його закрутились якісь червоні круги, доми стали бігати, прохожі, набережні вулиці, коляски, все те закрутилось і стало танцювати. Нараз він здріг-нувся, може бути вибавлений знов від обморока одним диким і страшним образом, який йому представився. Він почув, що хтось станув біля него з правого боку, близенько; він поглянув — і побачив женщину, високу, з хустиною на голові, з жовтим, подовгастим, запалим лицем і з червонявими, запалими очима.
Вона гляділа на него просто, але очевидно нічого не розріжняла. Нараз вона оперлася правою рукою о поруче, підняла праву ногу і пересадила її за решітку, відтак ліву і кинулась в канал. Грязна вода розступилась, поглотила в млі ока жертву, але через мінуту утоплениця виринула, і її поволеньки понесло вниз по струї, головою і ногами в воді, плечима наверхи, зі збитою і обдутою над водою, як подушка, юбкою.
— Утопилась! утопилась! — кричали десятки голосів; люде збігались, обі набережні унизувались видцями, на мості, довкола Раскольнікова, скупився нарід, напираючи і придавлюючи його ззаду.
— Батечки, адже-ж се наша Фрузя! — почувся десь недалеко плаксивий жіночий крик. — Батечки, ратуйте! От-ченьки рідні, витягніть.
— Човен! човен! — кричали в товпі.
Але човна не було вже треба: поліцейник збіг по ступенях сходів до каналу, скринув з себе плащ, черевики, і кинувся у воду. Роботи було не богато: утопленицю несло водою два кроки від сходів, він вхопив її за одінння правою рукою, лівою успів чіпитись за жердку, котру простягнув йому товариш, і за хвилю утоплениця була на суші. її по-ложилд на гранітові плити сходів. Вона отямилась скоро, припіднялась, сіла і стала чихати та порскати, беззмисно обтираючи мокре одіння руками. Вона нічого не говорила.
— До злого духа допіячилась, батюшки, до злого духа,
— заводив той самий жіночий голос, вже біля Фрузі, — колись-тут повіситись також хотіла, з мотуза зняли. Пішла я тепер до крамниці, дівчинку при ній доглядати оставила,
— та ось і гріх вийшов! Міщаночка, батечку, наша міщаночка, в сусідстві сидимо, другий дім з краю ось там...
Нарід розходився, поліцейники возились ще з утопленицею, хтось крикнув про контору... Раскольніков глядів на все з дивним чувством супокою і байдужности. Його чі-пилось омерзіння.
— Ні, се обридливе, погань ... вода... не стоїть, — воркотів він, — нічого ждати. Що се контора... А' чому Заметов не в конторі? Контора в десятій годині отворена...
Він обернувся плечима до поруча і поглядів кругом себе.
— Ну так що-ж! Та нехай буде! — сказав він рішучо, двигнувся з моста і пустився в той бік, де була контора. Серце його було пусте і глухе. Думати він не хотів, навіть скука перейшла, ні сліду давнійшої рішучосте, коли він з дому-вийшов з тим, щоб "все кінчити!" Цілковита апатія заступила її місце.
— Що-ж, і се вихід! — думав він поволи і вяло ступаючи по набережній вулиці каналу. — Всеж таки кінчу, тому що хочу... Однакож, чи се вихід? Та все одно! Аршин простору буде, — хе! Та який-же се кінець! Або-ж кінець? Скажу я їм, чи не скажу? Е... до біса! Та і утомивсь я; де-небудь лягти або сісти би чим скорше! Більш всего стидно, що вже надто глупо. Та наплювати і на се! Фу, які глупости в голову приходять...
В контору треба було іти заедно навпростець і при другім повороті взяти на ліво: вона була, два кроки відси. Але дійшовши до першого повороту, він задержався, подумав, завернув в переулок і пішов обходом, через дві вулиці, — бути може без всякої ціли, а також бути може, щоб хоч мінуту ще протягнути і зискати часу. Він ішов і глядів в землю. Втім, начеб хтось шепнув йому щось в ухо. Він підняв голову і побачив, що стоїть біля того дому, коло самих воріт. З того вечера він тут не був і мимо не переходив.
Неодолиме і трудне до обяснення бажання потягнуло його. Він увійшов в дім, перейшов цілий підїзд за ворітьми, відтак звернув на право і "став підниматись по знакомих сходах на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він задержувався на кождім закруті і оглядався з цікавістю. В сінках першого поверха, була рама з вікна цілком винята.