— Ну що-ж, що читали? — крикнув він нараз з зачудуванням і з нетерпеливістю. — Та мені що до того! Та і що. з сего виходить?.
— Се ось та сама старуха, — говорів дальше Раскольніков, таким самим шепотом, та і оком ні кліпнувши від виклику Заметова, — тая сама, про котру, нагадуєте, як почали в конторі розповідати, та я в обморок впав. Що, тепер розумієте?
— Та що таке? Що... "розумієте?" — вимовив Заметов майже в трівозі.
Неподвижне і поважне лице Раскольнікова перемінилося в оден миг, і нараз він залився знову тим самим нервовим реготом, як передше, начеб сам цілком не був в силі здержати себе. І в оден миг пригадалась йому незвичайно виразно одна недавня хвилинка, коли він стояв за дверми з топором, засувка дрожала, вони за дверми склиналй і ломились, а йому нараз захотілось закричати до них, ругатись з ними, виставити їм язик, дразнити їх, сміятись, реготатись, реготатись, реготатись!
— Ви або божевільний, або... — промовив Заметов і зупинився, якби нараз поражений думкою, котра напрасно мелькнула в його голові.
— Або? Що "або?" Ну, що? Ну, скажіть-бо!
— Нічого! — в пересердю відповів Заметов. — Усе дурнота.
Оба замовкли. Після наглого нервового сміху, Раскольніков став нараз задумчивий і сумний. Він поклав лікті на стіл і підпер рукою голову. Здавалось, він до чиста забув про Заметова. Мовчанка продовжалас> досить довго.
— Чого ви чаю не пєте? Остигне, — промовив Заметов.
— А? що? чай? ... правда ...— Раскольніков сербнув із чашечки, положив в рот кусочок хліба, і нараз, поглядівши на Заметова, здавалось, усе пригадав і начеб здрігнувся; лице його приняло в ту хвилю первісний насмішливий вираз. Він запивав дальше чай.
— Теперішними часами богато таких мошенництв намножилось, — сказав Заметов. — Ось недавно ще я читав в "Московских Відомостях*, що в Москві цілу шайку підроблювачів грошей зловили. Ціла спілка була. Підроблювали паперові гроші.
— О, се вже давно! Я ще перед місяцем читав, — відповів спокійно Раскольніков. — Так се ось по вашому мошенники! — докинув він усміхаючись.
— Як же не мошенники?
— Се? Се діти, молокососи, а не мошенники! Ціла півсотня людей для такої ціли збирається! Чи се можна? Тут і трох богато буде, та і то, щоб оден другого був певній-ший як самого себе. А то треба лиш одному по пяному виговоритись і все пішло на губи! Молокососи! Наймають ледачих людей міняти папери в конторах: таке ось діло та повірити першому ліпшому стрічному? Ну, припустім, удалось і з молокососами, припустім кождий собі по міліону наміняв, ну, а потім? ціле життя! Кождий оден від другого зависить на ціле своє життя! Та ліпше повіситись! А вони і розміняти ось не вміли: став в конторі міняти, дістав пять тисяч і руки дрігнули. Чотири перелічив, а пяту приняв не рахуючи, на віру, щоби тільки в кишеню та втечи чим хутше. Ну, і збудив підозріння. І викрилось усе із-за одного дурня! Та чи так можна?
— Що руки ось дрігнули? — підхопив Заметрв, — ні, се можливе, добродію. Ні, се я цілком вірю, що воно можливу. Инший раз не видержиш.
— Сего, думаєте?
— А ви, що, видержите? Ні, я би не видержав! За сто рублів нагороди іти на такий страх! Іти з підробленими грішми, куди-ж? .— в банкирську контору, де на отсім зуби зїли, — ні, я би змішався. А ви не змішаєтесь?
Раскольнікову знову страх захотілось "виставити язик". Дрощ, час до.часу, перебігала по його спині.
— Я би не так зробив, — почав він здалека. — Я би разів чотири, із всіх боків в кождкй папір вдивляючись, і ось як став міняти: перечислив би першу тисячку, ось так взяв би ся за другу тисячу; став би її числити, дочислив би до середини, та й виймив би якунебудь пятьдесятку, та з нею до світла, та обернув би її, і знов до світла — чи не фальшива? "Я, бачите, боюсь; у мене родичка одна двайцять пять рублів таким чином оноді стратила"; і історію би тут розповів. А як став би третю тисячу лічити — "ні, позвольте: я, здається, там, у другій тисячці, сему сотку зле перечислив, сумнів бере", та кинув би третю, та знову за другу, — та так би і усі пять. А як скінчив би, з пятої та з другої виймив би по папірку, та знову до світла, та знову підозріле, "перемініть, будьте ласкаві", — та до семого поту конторщика би довів, так що він мене вже і не знав би як позбутись! Скінчив би усе наконець, пішов, двері би отворив — та ні, ввиніть, знову вернувся би запитати про що-небудь, обяснення будьяке жадати, — ось я би як зробив!
— Фу, які ви страшні річи говорите! —сказав сміючися Заметов. — Тілько все те лиш так говорите, а на ділі певно спотикнулись би. Тут, я вам скажу, по мойому, не тілько нам з вами, але яавіть втертому, очайдушному чоловікови за себе ручити годі. Та чого шукати — ось приклад таки ваш: звісну старуху убили. Адже-ж здається, очайдушна голова, серед білого дня на все небезпеченство поважився, одним чудом втік, — а руки ось все таки здрігнули: обікрасти не зумів, не видержав; по ділу видно ...
Раскольніков немов би обидився.
— Видно! А ось піймайте но його, пійдіть тепер! — скрикнув він, злобно дразнячи Заметова.
— Що-ж, і піймають.
— Хто? ви? вам піймати? Набігаєтесь! Ось, бач, що у вас головне: чи тратить чоловік гроші або ні? Грошей, бачите, не було, а тут нараз тратити почне, — ну як же не він? Так вас ось тіцєнький мадьчик в шори убере на тім, коли захочете!
— В тім то і діло, що вони всі так роблять, — відповів
Заметов. — Убє, бач, хитро, життя наважить, а потім зараз в шинку й найшовся. На гулятиці, бачите, їх і ловлять. Не всі же такі, як ви, хитрі. Ви би в шинок не пішли, розуміється?
Раскольніков насупив брови і пильно споглянув на За-метова.
— Ви, здається, розлакомились і хочете знати, як би я тут поступив? — запитав він з невдоволенням.
— Хотілось би, — твердо і з повагою відповів той. Надто вже якось поважно став він говорити і глядіти.
— Дуже?
— Дуже.
— Гаразд. Я ось би як поступив, — прчав Раскольніков, знов відразу приближаючи своє лице до лиця Заметова, знову упірно дивлячися на него і говорячи знову шепотом, так що той аж здрігнувся сим разом. — Я би ось як зробив: я би взяв гроші і річи і коли втік би з відтам, таки зараз, не заходячи нікуди, пішов би куди-небудь, де місце глухе і самі плоти, і майже нема нікого, — огород який-небудь, або щось в тім роді. Вишукав би я там ще передше, на отсім подвірю, який-небудь, такий камінь, оттак пів сот-нара г бо сотнар ваги, будь де в куті біля плота, що лежить там, може бути, від виставлення дому; підняв би сей камінь — під ним повинна бути ямка — та в отсю ямку усі би річи і гроші зложив. Зложив би та привалив би каменем, цілком так, як він перше лежав, придавив би ногою тай пішов би собі з Богом. Та рік би, два би не брав, три би не брав, — ну і глядайте!