—Хитро! Ні, брате, се хитро. Се хитрійше всего!
— Та чому-ж, чому би?
—г Та тому, що надто вже усе щасливо зійшлось... і сплелось... саме як в театрі,
— Ех! — закричав булиРазумихін, та в отсю хвилю сотворились двері, і увійшла одна нова, незнакома ні одному із згромаджених особа.
V.
Се був панок немолодих вже літ, чепурний, видний, з осторожною і дразливою фізіономією. Він почав тим, що задержався в дверях, оглядаючись кругом з ображаючо-не-укриваним зачудованням, і начеб запитуючи очима: "куди-ж се я попав?" Недовірчиво і навіть з нарочним видом якогось жаху та аж ледви чи не обиди, оглядав він тісну і низьку "морську каюту" Раскольнікова, 3 таким самим здивованням перевів і уставив він опісля очи на самого Раскольнікова, що роздягнений, розярошений і немитий, лежав на нужденнім, нехарнім своїм дивані, та призирався йому також неподвижно. Відтак, з тою самою повільністю став він оглядати запущену, неголену і нечесану фіґуру Разумихіна, котрий зі своєї сторони визиваючо-допитливо глядів йому просто в очи, не рушаючись з місця.
Напружена мовчанка продовжалася з мінуту, і вкінци, як і слідувало сподіватись, наступила маленька переміна декорації. Зміркувавши, мабуть по деяких надто впрочім різь-ких даних, що строгим виступленням тут, в отсій "морській каюті", нічого не вдієш, увійшовший панок трохи помяк, і ввічливо, хоч таки не цілком без строгости, заговорив, звертаючись до Зосимова і вибиваючи кождий склад свого питання:
— Радіон Романич Раскольніков, добродій студент, чи там колишній студент?
Зосимов звільненька ворухнувся і може бути і відповів би, колиб Разумихін, до котрого зовсім не звертались, не випередив його таки зараз:
— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?
Отеє фаміліярне "а вам чого треба" так і підрубало чепурного гостя; він о волос що не обернувся до Разумихіна, всеж таки успів здержати себе в пору і чим скорше звернувся знову до Зосимова.
— Ось вам Раскольніков! — процідив Зосимов, кинувши на хорого, відтак позіхнув, при чім якось незвичайно широко роззявив свій рот і непомірно довго лишив його в такім положенню.
Опісля поволеньки сягнув в свою кишеню від камізоль-ки, виймив великанський, випуклий, критий золотий годинник, отворив, поглядів і так само поволеньки і ліниво став його знову ховати.
Сам Раскольніков цілий час лежав мовчаливо, горілиць, і уперто, хоч і без всякої думки, глядів на прихожого. Лице його, відвернене тепер від цікавої квітки на обоях, було незмірно бліде і виражало незвичайне терпіння, начеб він що-лиш переніс болючу операцію, або випустити його в отсю хвилю з під катувань. Все-ж таки прихожий панок мало-помалу став будити в нім чим раз більше заняття, потім не-довіря, потім підозріння і навіть немов би боязнь.
Коли-ж Зосимов показав на него і промовив: "ось вам Раскольніков", він нараз, хутко піднявся, трохи не підскочивши, сів на постелі і майже визиваючим, все-ж таки уриваним і слабим голосом, обізвався:
— Так! Я Раскольніков! Чого вам треба? Гість уважно поглядів і з натиском виголосив:
— Петро Петрович Лужин. Я в повній надії, що імя моє не цілком вже вам незнакоме.
Але Раскольніков, що дожидав чогось зовсім иншого, тупо і задумчиво подивився на него і нічого не відповів, мовби імя Петра Петровича чув він справді пораз перший.
— Як? Або-ж ви до сеї пори не ЗБОЛИЛИ ще одержати ніяких вістей? — запитав Петро Петрович, трохи скривившись.
В відповідь на се Раскольніков поволеньки Опустився на подушку, закинув руки на голову і став глядіти в стелю. Скука проглянула в лиці Лужина. Зосимов і Разумихін ще з більшою цікавістю взялись його оглядати і він вкінци змішався.
— Я сподівався і був певний, — заговорив він, — що лист висланий вже перед десятьма днями, та може і двома тижнями... ч
— Слухайте, чого-ж вам заєдно стояти біля дверий? — перебив нараз Разумихін, — Коли маєте що говорити, так сідайте, а обоїм вам з Насткою там тісно. Настечко, вступися, дай перейти! Переходіть, ось вам крісло! Лізьте-ж сюди!
Він відсунув своє крісло від стола, увільнив дещо місця межи столом і своїми колінами і ждав, трошечки в неприродній поставі, щоб гість "проліз" отсю щелину. Мінута була так вибрана, що ніяк не мож було відказатись, і гість попхався крізь вузкий простір, спішачись і спотикаючись. Дібравшися до крісла, він сів і з недовірям поглядів на Разумихіна.
— Та ви не уймайтесь, будьте ласкаві, — воркнув той. — Родько пятий день вже хорий і три дні маячив, а тепер прийшов до себе і навіть їв з жадобою. Се, бачите, його лікар сидить, тілько-що його оглянув, а я Родів товариш, також колишній студент, і тепер, бачите, з ним няньчусь; так ви на нас не зважайте і не стісняйтеся, а кажіть дальше, чого вам треба.
ч . — Спасибіг. Тілько чи не занепокою я хорого своєю присутністю і розмовою? — звернувся Петро Петрович до Зо-симова.
— Ні-ні, — процідив Зосимов, — навіть помочи можете, — і знову позіхнув.
— О, він давно вже при памяти, від ранку!* — тягнув дальше Разумихін, фаміліярність котрого мала"вид такої природної простодушное™, що Петро Петрович подумав і став осмілюватись, може бути почасти і тому, що сей обідранець і зухвалець успів представитись йому студентом.
— Ваша матуся... — почав Лужин.
— Гм! — голосно кашельнув Разумихін. Лужин поглянув на него питаючо.
— Нічого, я так; ну дальше! Лужин ^здвигнув раменами.
— ... Ваша матуся ще. коли я був у неї, почала було до вас лист. Приїхавши сюди, я нароком пропустив кілька днів і не заходив до вас, щоби вже бути певним, що— ви про все повідомлені; але тепер, на моє здивовання... |
— Знаю, знаю! — промовив нараз Раскольніков з виразом крайної досади. — Се ви? жених? Ну, знаю!... і досить! г
Петро Петрович направду обидився, все-ж таки змовчав. Він з напруженням старався розібрати, що се все значить? З мінуту по хаті немов би мак посіяв.
Тимчасом Раскольніков, котрий злегка було повернувся до него при відповіди, став нараз придивлюватись йому пильненько і з якоюсь особлившою цікавістю, начеб перше ще не вспів його оглянути цілого, або начеб щось нового в нім його поразило; навіть піднявся задля сего нароком із подушки.