*) Панель називається дерево, котрим викладають з долу стіни.
нехай ліпше у мене річ лежить: дальше, мовляв, положиш, близше візьмеш, а викриється що, або розійдеться чутка, то* я зараз і занесу на поліцію". Ну, очевидно, бабуні сон розповідає, бреше як собака, бо я отсего Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене скриває, і трийцять рублеву річ не на те, щоб "занести на поліцію" у Миколи вимантив. Попросту налякався.
— Ну ось слухай, говорить дальше Душкін: ^— "А кре-стянина онтого, Миколу Дементієва знаю я змалечку, з нашої губернії і уїзда Зарайського, бо ми,*бач, самі Рязань-скі. А Микола хоч не пяниця, а напиває, і відомо нам було, що він в отсім самім домі роботу має, малює разом з Ми-треєм, а з Митреєм вони з одних місць. І діставши папірок, він його зараз розміняв, випив нараз дві чарки, здаток взяв і пішов, а Митрея я з ним в тій порі не бачив. А на другий день зачули ми, що Олену Іванівну і сестрицю їх Лизавету Іванівну топором убили, а ми з ними, бач, знались, і зараз мені стзли підозрілі сережки, ^— бо було нам відомо, що покійниця на г-чи гроші давала. Пішов я отже до них, до хати, і став осторожно про себе вивідуватись здалека і мов би ось так собі нічого, і насамперед запитав: чи дома Микола? І відповів Митрей, що Микола підгуляв, прийшов домів над зорею, пяний, дома побув ось так з десять мІнут і знову забрався, а Митрей вже його потім не бачив і роботу сам кінчить. А робота у них при тих самих сходах, де і убиті, на другім поверсі. Почувши все те, ми тоді нікому нічого не сказали", — се Душкін говорить, — "а про вбивство усе, що могли, розвідали і вернулися домів з тим самим нашим підозрінням. А сьогодня рано, в осьмій годині", — то є на третий день, розумієш? — "бачу, входить до мене Микола, не тверезий, та і не те, щоб надто пяний, а розуміти бесіду може. Сів на лавку, мовчить. А кромі него в шинку під ту пору був всего оден лиш чужий чоловік, та ще спав на лавці другий знакомий, і двоє наших дітваків. — Чи бачив, питаю, Митрея? — Ні, говорить, не бачив. — І осьде не був? — Не був, говорить, від позавчора. — А сьогодня де ночував? — А на Пісках, говорить, у Коломнянських. — А звідки говорю, тоді сережки взяв? — А на панели найшов, — і говорить він се так, мов би неправду, і не дивлячись. — А чув ти, говорю, що ось те і те, в той самий вечер і в тій годині, при онтих сходах, сталося? — Ні, говорить, не чув.
— а сам слухає вибалучивши очі, і побілів він нараз мов крейда. Я ось так йому розповідаю, дивлюся, а він за шапку тай почав вставати. Тут і захотів я його затримати: — Пожди Миколо, говорю, або-ж не випєш? а сам моргнув на мальця, щоб двері придержав, та із-за стола виходжу: а він ось від мене як скочить, та на вулицю, та бігцем, та в проулок, — тілько я і бачив його. Тут я вже і переконався, що підозріння моє оправдане, що гріх не чий а таки його ..."
— Ну вже-ж... — промовив Зосимов.
— Поґоди, кінця слухай! Пустились із всіх ніг Миколу шукати: Душкіна задержали і перетрясли, Митрея також; порушали і Коломняньских, — аж ось нараз позавчора і приводять самого Миколу: схопили його коло ... ської застави, в заїздній господі. Прийшов від туди, зняв з себе хрестик, срібний і попросив за него горівки. Дали. Кілька мінут опісля баба в коровник пішла і бачить крізь щелину: він збоку, в сараю, до балька очкур привязав і хоче вішатись; баба кричить на усе горло, збіглись: — Так ось ти я-кий! — "А ведіть мене, говорить, на поліцію, там а там, до всього признаюсь".
— Ну, його з приналежною почестю завели в поліцію отсеї части міста. Ну, тут: "хто, як, кілько літ?" — ^Двайцять два" — і так дальше. Питають: — "Як робили з Митреєм, чи не бачили кого на сходах, в такій а такій годині?" Відповідає: — "Ну вже-ж, переходили мабуть якісь люде, та ми не дивились." — "А чи не чули чого, шуму якого і чого ин-шого?" — "Нічого не чули такого особлившого". — "А чи було відомо тобі, Миколо, в той самий день, що таку-то вдову того самого дня і в такій ось годині, з сестрою її убили і ограбили?" — "Знати не знаю, відати не відаю. У перший раз від Танаса Павлича на третий день в шинку почув".
— "А де-ж сережки взяв?" — "На панели найшов". — "Чо-му-ж на другий день не явився з Митреєм на роботу?" — "Тому, що трохи собі погуляв." — "А де гуляв?" — "А там, бачите, і там ось." — "Чого-ж втік від Душкіна?" — "Тому, що налякались ми тоді ганебсько." — "Чого-ж налякався?"
— "А що засудять." "Як же ти міг налякатись того, коли ти чуєш себе в нічім неповинним?" ... Ну, віриш або не віриш, Зосимов, се питання було поставлене і буквально в таких виразах, я напевне знаю, мені вірно передали! Що-ж ти? Що-ж ти?
— Ну, ні, однак підозріння таки є.
— Та я не про підозріння тепер, а про питання, про те: як вони задачу, бач, свою розуміють! Ну, досить, як стали його мняти, мняти, душити, обертати, та і признався: — "Не на панели, каже, найшов, а в "фатері" найшов, в котрій ий, г Митреєм малювали." — "Яким же світом?" — "А таким світом, що малювали ми там з Митреєм цілий день, до ось-мої години, і відходити забирались, а Митрей ^взяв щітку з краскою та мені нею по лици цяп, мазнув мені ось так по писку кр'аскою, та в ноги, а я за ним. І біжу я також за ним, а сам кричу на все горло; а як зі сходів під браму виходиться, — налетів я з розмаху на двірника і на панів, а кілько було з ним панів, не вгадаю, а двірник за те мене виганьбив, £ другий двірник також виганьбив, і двірникова баба вийшла, також нас виганьбила, і пан оден в браму входив, з дамою, і також нас виганьбив, потім ми з Митьком поперек місця лягли: я Митька за боже пошиття вхопив і повалив на землю, і став періщити, а Митько і собі, із-під мене, за гриву мене схопив і давай періщити, а робили ми се не по злобі, а по самій любові, жартуючи. А потім Митько освободився та на вулицю і мик, а я за ним, та не дігнав і вернувся в "фатеру* сам, — бо перебратись було треба. Та у дверей в сіни, за стінкою, в куті, на коробку і наступив. Дивлюся, лежить, в папері, завинена. Я папір, видите, зняв, бачу гачочки такі мацісенькі, ну, ми так познимали, — а в коробці ось сережки ..