Він пішов до Неви по В.. .м проспекті; але дорогою йому прийшли нараз инші думки:
— Чого на Неву? чого в воду? Чи не ліпше кудинебудь дуже далеко, хоч би знов на острови і там денебудь на самітнім місци, в лісі, під кущом, — зарити все те і дерево запамятати?
І хоч він чув, що не в силі всего ясно і здорово розсудити в ту мінуту, все-ж таки думка показалась йому гарною.
Однакож і на острови йому не суджено було зайти і склалося инакше: виходячи з В.. .го проспекту на площу, він нараз побачив на ліво вхід на подвіря, обведене із всіх боків глухими стінами. Направо, таки зараз по вході в ворота, далеко в подвірє тягнулась глуха, небілена стіна сусідного чотири-поверхового дому. "На ліво, рівнобіжно глухій стіні і також зараз від воріт йшов деревляний пліт кроків двайцять в глуб двора, а потім вже робив перелім вліво. Се було пусте, відгороджене місце, де лежали якісь матерія-ли. Дальше, на кінци подвіря, виглядав ізза паркану ріг низького, закопченого, камінного сарая, очевидно часть якоїсь фабрики. Тут без здогаду була якась стельмахарня або слюсарня або щось в тім роді; всюди, майже від самих воріт, чорнілось богато вугляного пороху.
— Ось де би підкинули і втечи! — прийшло йому нараз в голову.
Не видячи нікого на подвірю, він вступив в ворота і побачив зараз таки близько воріт приправлений до паркану жолоб (як се часто видно в таких домах, де богато заїзджае возів), а там над жолобом таки на паркані виписаний був крейдою звичайний в таких разах дотеп: "Тутечки ставати заборонено!" Значить отже вже і длятого добре, що не може бути ніяк підозріння, чого сюди зайшов і задержався
— Тут би так разом і скинутц денебудь на купку і піти дальше!
Оглянувшись ще раз, він вже і запустив руку в кишеню, аж ось біля самого зверхнього муру від вулиці, між воротами а жолобом, де ціле віддалення було в локоть широке, зав-важав він великий, неотесаний камінь, ваги на око може з сотнар, і прилягаючий просто до камінного вуличного муру. За сим муром була вулиця, хідник, чути було, як снувались прохожі, котрих тут завсігди повно; все-ж таки за ворітьми його ніхто не міг побачити, хібаб зайшов хто з вулиці, що впрочім легко могло лучитись; треба отже було спішити.
Він нагнувся до каменя, ухопив за його вершок кріпко обома руками, зібрав всі свої си^и і перевернув камінь. Під каменем утворилось невеличке заглубления; зараз він взявся викидувати до него усе з кишені. Мошонка прийшла на сам верх, і все таки в заглублению оставалось ще місце. Потім він знов ухопив камінь, одним оборотом перевернув його на той бік що передше, і він якраз попав на старе своє місце, хіба що трошечки, ледви замітно, здавався висшим. Він підгребав землі і придавив по краях ногою. Нічого не було знати.
Тоді він вийшов і звернувся в бік площі. Знову неописа-
— по —
на, лиш з трудом повздержана радість, як перше в конторі, обгорнула його на хвилю.
— Кінці пущені у воду! І кому, кому в голову може прийти шукати під отсим каменем? Він тут, бути може, від ви-будовання дому лежить і ще стілько лежати-ме. А хоч би і найшли: >то на мене подумає? Усе скінчене! Доказів нема! — і він засміявся.
Так, він памятав опісля, що заем'ясся нервовим, невидним, нечутним, довгим сміхом, і заєдно сміявся, весь час, як переходив через площу. Але коли вступив на К.. .й бульвар, де позавчора стрітився з тою дівчиною, сміх його нараз урвався. Инші думки полізли йому в голову. Почув він заразом також, що страх йому тепер обридло переходити мимо сеї лавочки, на котрій він тоді по відході дівчини сидів і роздумував, а також, що страх йому немило буде стрітити знову того поліцая, котрому він тоді дав двогривенника:
— Чорт його возьми.
Він ішов озираючись довкола розсіяно і злобно. Всі думки його крутились тепер коло одної якоїсь головної точки, — і віч сам відчував, що се дійсно є така головна точка і що тепер, іменно тепер, він остався сам-на-сам із сею головною точкою, — та що се навіть у перший раз після сих Двох місяців.
— А чорт візьми все те, — подумав він знову в приступі невимовної лютости. — Ну, началось, так і началось, чорт із нею і з новим життям! Як се, Господи, глупо!... А кілько я набрехав і навпідлявся нині! Як плюгаво лестився і заговорював до мерзенного Ілії Петровича! А в тім, дурниця і се! Наплювати мені на них на всіх тай на те, що я лестився і заговорював! Се нічого! Зовсім нічого!...
Нараз він задержався; нове, ніяк несподіване і незвичайно просте питання відразу збило його з толку і гірко його здивувало:
— Коли справді все те діло зроблене було свідомо, а не по дурацьки, коли у тебе справді була виразна і тверда,діль, то яким же світом ти до сеї пори ані не заглянув в мошонку і не знаєш, що тобі дісталось, за що усі муки приняв і на таке підле, мерзенне, низьке діло свідомо ішов? Адже-ж ти в воду її хотів що лише кинути, тую мошонку, разом зі всі-ми річами, котрих ти також ще не бачив... Та як же се?
Так, воно було справді так, цілком так... Та в тім, він се і передше знав, і зовсім се не нове питання для него: і коли в ночи було рішено кинути у воду, то рішено було без всякого хитання, без сумніву, а так, якби се і мусіло бути, якби инакше і бути не могло ... Дійсно, він се все знав і усе памятав; та хто знає, чи се вже і вчера не було так рішено, в ту саму мінуту, коли він над скринею сидів і футерали з неї вибирав... Адже-ж так!...
— Се тому, що я дуже хорий, — понуро рішив він наконець, — я сам замучив і заморочив себе, і сам не знаю, що роблю... І вчера, і позавчера, і весь той час морочив я себе ... Подужаю і... і не буду морочити себе... А ну, як зовсім і не подужаю? Господи! як се мені усе надоїло!____
Він ішов не задержуючись, йому страх хотілось якне-будь розірвати себе, звернути свої думки на инші предмети, але він не знав, як се зробити і що почати. Одно нове, неодолиме чувство брало верх над ним чим раз більше і більше майже з кождою мінутою; се була якась безконечна, трохи чи не фізична відраза до всего, що йому стрічалось і його окрукало, відраза упірна, злослива, ненависна. Йому мерзкі були всі прохожі, — мерзкі були навіть їх лиця, хід, рухи. Він наплював би на кождого, укусив би, здається, ко-либ хто небудь з ним заговорив...