Йти було йому небогато; він навіть знав, кілько кругів від воріт його дому: рівно сімсот-трийцять. Якось так раз він їх перечислив, коли вже надто розмаячився. Тоді-то він і сам ще не вірив сим мріям своїм і тільки дразнив себе їх беззмисною, але притягаючою сміливістю. Тепер же, місяць опісля, він вже починав дивитись инакше і, мимо всіх ооз-дражняючих монольоґів про свою безсильність і нерішимість, "беззмисну" гадку якось навіть мимохіть привик уважати вже предприємством, хотяй усе ще сам собі не вірив. Він навіть ішов тепер робити пробу свойому гіредприємству і з кождим кроком зворушення його росло чим раз більше і більше.
З завмираючим серцем і нервовою дрожею наблизився він до величезного дому, що виходив одною стіною на канал, а другою на ... у вулицю. Сей дім містив в собі самі дрібні кватири і заселений був всякими промишленниками, — кравцями, слюсарями, кухарками, ріжними Німцями, дівчатами, що жиють на вольну стопу, дрібним чиновництвом і т. д. Входячі і виходячі так і шниряли попід обома брамами і по обох подвірях дому. Тут служили три або чотири двірники*).
Молодий чоловік був вельми задоволений, що не стрі-тив ні одного з них, і незамітно метнувся бігцем зараз з воріт направо на сходи. Сходи були темні і вузкі, "чорні", але він вже усе те знав і провідав, і йому вся та обстанова подобалась: в такій темноті навіть і цікавий погляд не був небезпечний.
— Коли я вже тепер так боюсь, то що було би, колиб і справді якнебудь лучилось дшти до самого діла?... — подумав він мимохіть, піднимаючись на четвертий поверх.
Тут загородили йому дорогу відставні салдати-носиль-щ"ки, що виносили з одної кватири меблі. Він уже з давній-шого знав, що в тій кватирі жив оден Німець, чиновник, з родиною.
— Отже сей Німець тепер випроваджуєсь, і значить, на четвертім поверсі при отсих сходах і в отсїм передсінку зі-стає на якийсь час одна лиш кватира старухи занята. Се гарно... на всякий случай ..., — подумав він знов і подзвонив в кватиру старухи.
Дзвінок брязкнув слабо, мов би був зроблений з бляхи, а не з міди. В подібних дрібних кватирах таких домів майже завсігди такі дзвінки. Він вже забув звук сего дзвінка, і тепер сей особливший звук мов би відразу йому щось нагадав і ясно представив. Він так і здрігнувся, надто вже по-. слабли його нерви на сей раз.
Скоро по сім двері отворились на манісеньку щілину: властителька кімнати оглядала з щілини пришельця з оче* видним недовірєм, і тілько виднілись її полискуючі з темноти очи. Але побачивши в передсінку богато народу, вона набрала відваги і отворила зовсім. Молодий чоловік переступив через поріг в темний передпокоїк з перегородкою, за
*) Двірники — сторожі, дозірці.
котрою була манісенька кухня. Старуха стояла перед ним мовчаливо і споглядала на него запитуючо.
Була се дрібненька, худощава бабуся, літ шестидесяти, з острими і злими очками, з маленьким носом, з непокритою головою. Рідке, трохи посивіле її волосся було добре намащене маслом. На її тонкій і довгій шиї, похожій на курячу ногу, була накручена якась флянелева шмата, а на плечах, хоч було жарко, теліпалась зношена до чиста і пожовкла, кожушком підложена кацабайка. Старушка заєдно кашляла і кряхкала. Навірно молодий чоловік поглянув на неї якимсь особлившим поглядом, бо і в її очах заблисла доразу знову давнійша недовірливість.
— Раскольніков, студент, був у вас місяць тому назад,
— поспішив пробурмотіти молодий чоловік з півуклоном, нагадавши, що треба бути привітливійшим.
— Памятаю, батечку, дуже добре памятаю, що ви були,
— з натиском промовила старушка, як перше не зводячи своїх питаючих очей з його лиця.
— Так ось я, матусю... і знову, з такою самою орудкою ... — тягнув дальше Раскольніков, трохи занепокоєний і здивований недовірчивістю старухи.
— Хто знає, може вона і завсігди така, та я тоді сего не завважав, — подумав він з неприємним чувством.
Старуха помовчала, мов би надумуючись, відтак відступила на бік і вказавши на двері в світлицю, заговорила, пропускаючи гостя вперед:
— Заходіть, батюшка.
Невеличка кімнатка, в котру увійшов молодий чоловік, з жовтими обоями, ґераніями і мусліновими занавісами на вікнах, була в отсю хвилю ясно освічена заходячим сонцем.
— І тоді, здається, так само буде сонце світити!... — якось несподівано блиснуло в душі Раскольнікова і бистрим поглядом окинув він все в кімнаті, щоб по можности розвідати і запамятати місцевість. Та в кімнаті не було, нічого особлившого.
Кімнатна утвар, уся дуже стара і з жовтого дерева, складалась з дивану з здоровенними вигнутими деревляними спинками, круглого стола овальної форми перед диваном, туалети з зеркальцем між вікнами, крісел біля стін та двох-трох дешевеньких образків в жовтих рамках, що представляли німецьких панночок з пташками в руках, — ось і вся обстанова. В куті перед невеличким образом горіла лямпа-да. Все було незвичайно чистеньке; і меблі і долівка були вихарені; усе блестіло.
— Лизаветина робота, — подумав молодий чоловік. І одної пилинки годі було найти в цілій кімнаті.
— Се у злющих і старих вдовиць буває така охарність, — тягнув дальше про себе Раскольніков і з цікавістю підсунувся до муслінової занавіски ґіеред дверми, цщ вели до другої маціської кімнатки, де стояли постіль і комода старушки, і куди він ще ні разу не заглядав.
Ціле помешкання складалося з отсих двох кімнат. — — Чого вам треба? — строго промовила старушка, входячи в кімнату і уставившись як передше просто перед ним, щоби дивитись йому прямо в лице.
— Застав приніс, ось вам і він!
І він виняв з кишені старий плоскатий срібний годинник. На задній його покривці був виритий ґльоб. Ланцюшок був сталевий.
— Та треба-ж перше викупити старий застав. Ще позавчора як минув місяць.
— Я вам наріст ще за місяць доплачу; потерпіть.,,
— Та в тім моя добра воля, батечку, терпіти або річ вашу таки зараз продати.
— Кілько-ж за отсей годинник дасьте, Олено Іванівна?
— Ет, з дрянею ходиш, батечку, нічого, дивись, не варта. За перстінь вам минувшого разу два папірці дала, а воно і купити його нового у ювілєра за півтора рубля можна.
— Все-ж таки рублів чотири дайте, я викуплю, батьківський. Я невдовзі гроші дістану. /