Ілія Петрович хохотався, вельми вдоволений своїми дотепами.
— Воно бути може жажда до просвіти непомірна; тільки, думаю, просвітився і досить того. Нащо-ж надуживати? Нащо обиджати благородні особи, як робить непотріб Заметов? Нащо він мене обидив, я вас запитаю?... От ще скільки тих самогубств намножилось, — так сего ви і представити собі не можете. Усе те протратить послідні гроші і вбиває самого себе. Дівчатка, мальці, старухи ... ось ще нині рано дали нам знати про якогось там панка, що недавно приїхав сюди. Нілю Павловичу, а Нілю Павловичу! Як його, панка того, про котрого перше повідомляли, що, мабуть на Петербурській, застрілився?
— Свидригайлов, — вяло і безучастно відповів хтось там з другої кімнати.
Раскольніков дрігнув.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрілився! — скрикнув він.
— Як! ви знаєте Свидригайлова?
— Так... знаю ... Він недавно приїхав ...
— Ну так, недавно приїхав, жінку стратив, ЧОЛОБІК найгіршого поведения, і ось застрілився, та так скандально, що представити собі годі... Лишив в своїй записній книжці кілька слів, що він умирає в здоровім розсудку і просить нікого не обвиняти в його вбивстві. Сей гроші, кажуть, мав. А ви як зволите знати?
— Я... знакомий ... моя сестра була у них гувернанткою ...
— Ба, ба, ба... та ви нам, значить, можете про него докладне здати справоздання. А ви і не підозрівали?
— Я вчера його бачив... він... пив вино... я нічого не знав.
Раскольніков чувся, якби на него щось упало і його придавило.
— Ви знов начеб поблідли. У нас тут такий тяжкий воздух...
— Та, мені пора, пане, — воркнув Раскольніков, — зви-ніть, занепокоїв ...
— О, що говорите, скільки хочете! Приємність зробили, і я рад ...
Ілія Петрович аж руку простягнув.
— Я хотів тільки ... я до Заметова...
— Розумію, розумію, і зробили приємність.
— Я ... дуже рад... до побачення, паніє ... — усміхався Раскольніков.
Він вийшов; він заточувався. Голова його крутилась. Він не чув, чи стоїть на ногах. Він почав сходити в долину сходами, опираючись правою рукою о стіну. Він памятав тільки, що якийсь двірник, з книжкою в руці, потрутив його, ідучи на стрічу йому в контору; що якесь щеня, скавулячи, дзявкало десь там на долішнім поверсі і що якась женщина кинула в отеє щеня тріскою і закричала.
Він зійшов в низ і вийшов на подвіря. Тут на подвірю, недалеко від виходу, стояла бліда, ціла задеревіла Зоня і дико, дико на него глянула. Він остановився перед нею. Щось хо-робливе і змучене виразилось в лиці її, щось очайдушне. Вона сплеснула руками. Викривлена, чудовищна, усмішка видалась на його губах. Він постояв, усміхнувся і повернув нагору, знову в контору.
Ілія Петрович усівся і порався в якихсь-там паперах. Перёд ним стояв той самий мужик, що передше потрутив Раскольнікова, ідучи горі сходами.
— А-а-а! Ви знову, забули що небудь?... Але що з вами?
Раскольніков з поблідлими губами, з неподвижным поглядом, поволеньки приблизився до него, підійшов до самого стола, оперся на него рукою, хотів щось сказати, та не міг; чути було тільки якісь беззвязні звуки.
— З вами погано. Крісло! От сідайте на крісло, сідайте! води!
Раскольніков опустився на крісло, однак не спускав очей з лиця дуже немило здивованого Ілії Петровича. Оба з мі-нуту гляділи оден на одного і ждали. Принесли води.
— Се я ... — почав Раскольніков.
— Випийте води.
Раскольніков відсунув рукою воду і тихо, з перестанка-ми, все-ж таки зрозуміло, промовив:
— Се я убив тоді старуху-чиновницю і сестру її Лиза-вету топором і ограбив.
Ілія Петрович роззявив рот. Зі всіх боків збіглися. Раскольніков повторив своє зізнання ...
Е П І Л Ь О Г. Г.
Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть город, оден з адміністративних центрів Росії; в городі кріпость, в кріпости острог. В острозі вже девять місяців замкнеЕіий каторжник другого розряду, Родіон Раскольніков. Від дня його злочинства уплило вже майже півтора року.
Суд в його справі відбувся без більших трудностей. Злочинець твердо, докладно і ясно піддержував своє зізнання, не запутуючи обставин, не змягчуючи їх в свою користь, не викривляючи фактів, не забуваючи ні найменшої подробиці. Він розповів до послідньої точки весь процес вбивства; розяснив тайну заставу (деревляної дощинки з металевим полиском), котрий найшовся в убитої старухи в руках; розповів подрібно про те, як взяв в убитої ключі; описав сі ключі, описав скриню і чим вона була наповнена; навіть вичислив деякі з поодиноких предметів, що лежали в ній; розяснив загадку про вбивство Лизавети; розповідав і^ро те, як приходив і стукав Кох, а за ним студент; повторив все, що вони між собою говорили; як він, злочинець, збіг опісля зі сходів і чув писк Миколки і Митька; як він укрився в пустій кватирі, прийшов домів, і на закінчення показав камінь на подвірю, на Вознесенськім проспекті, під ворітьми, під котрим найдено річи і мошонку. Одним словом, справа стала ясна.
Слідователі і судді дуже дивувались між иншим тому, що він укрив мошонку і річи під камінь, не похіснувавшись ним::, а гріліе всего тої^у, що тЛи не лиш не памятав в подробицях всіх річей, котрі сам заграбив, але навіть в числі їх помилився. Іменно ся обстанова, що він ні разу не отвирав мошонки і не знав навіть, скільки там в ній лежить грошей, показалася не заслугуючою на віру (в мошонці найшлося триста сімнайцять рублів сріблом і три двогривенники; від довгого лежання під каменем декотрі верхні як раз найбільші банкноти дуже попсувались).
Довго добивались провідати: длячого іменно підсудний в тій одній річи неправду говорить, коли до всього иншого признається добровільно і правдиво? Наконець декотрі (о-собливо з між психольоґів) допустили навіть можність того, що і дійсно він не заглядав до мошонки, отже і не знав, що в ній було, і не знаючи так і заніс під камінь, тільки таки зараз з сего і заключили, що сам проступок не міг инакше збутися, як при^ деякім хвилевім помішанню, так сказати, при хоробливій мономанії вбивства і грабежі, без дальших цілей і виглядів на користь. Тут якраз надобилась нова модна теорія хвилевого помішання, котру так часто стараються при-мінювати в наші часи до декотрих злочинців.