Йому справді зробилось страх тяжко на душі; серце його стиснулось на неї глядячи.
— Отся то, оіся то чого? — думав еін про себе, — та що я їй? Чого вона плаче, чого виправляє мене, як мати, або Дуня? Нянька буде моя!
— Перехрестись, помолися хоч раз, — дрожачим несмілим голосом попросила Зоня
— О, радо, скільки тобі хочеться! І з чистого серця... Йому хотілось однакож сказати щось инше.
Він перехрестився кілька разів. Зоня вхопила свою хустку і накинула її на голову. Се була зелена хустка, мабуть тая сама, про котру згадував тоді Мармеладов, "родинна". У Раскольнікова блиснула про те думка, але він не запитав. Дійсно, він вже сам почав міркувати, що він страшно розсіяний і якось вже надто цогано затрівожений. Він настрашився того, його відразу поразило і те, що Зоня хоче виходити разом з ним.
— Що ти! Ти куда? Оставайся! Я сам! — закричав він в малодушній досаді і, трохи не розізлившись, пішов до две-рий. — І пощо тут цілої свити! — бурмотів він виходячи.
Зоня осталась серед кімнати. Він навіть і не попращав-ся з нею, він вже забув про неї; оден гіркий і ворохоблячий сумнів закипів в його душі:
— Та чи конечно, чи конечно усе те має бути? — ще раз подумалось йому, коли ступав він долі сходами. — Чи не задержатись би і знов усе переіначити ... і не ходити?
Але він все таки ішов. Він скоренько відчув оконечно, що нічого собі завдавати питання. Вийшовши на вулицю, він пригадав, що вона осталась серед кімнати в своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись від його викрику, і остановив-ся на хвилинку. В ту саму хвилю напрасно одна думка ярко озарила його, — начеб ждала, щоб поразити його оконечно.
— Ну длячого, ну пощо я приходив до неї тепер? Я їй сказав: за ділом; за яким же ділом? Ніякого цілком і не було діла! Повідомити же, що іду; так що-ж? Яка потреба! Люблю, чи що я її? Адже ні, ні? Адже що лиш відігнав її, як собаку. Хрестів чи що мені в самім ділі від неї захотілось? О, як низько упав я! Ні, — мені сліз її, сліз треба було, мені перестрах її бачити треба було, глядіти, як серце її болить і розривається! Треба було хоч про що небудь зачіпитись і зволічи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так маячити про себе, нищій я, нікчемний я нездара, підлий!
Він йшов по набережнім каналу і недалеко вже оставалось йому. Але дійшовши до моста, він пристанув і відразу завернув на поміст, на бік, і перейшов на Сінну.
Він жадно оглядався направо і наліво, вдивлювався з напруженням в кождий предмет, і ні на чім не мїг| скупчити уваги; усе вимикалось. 1
— От, за тиждень, за місяць мене повезуть куди-небудь в видних з далека арештантських каретах, по тім мості; як се я тоді подивлюся на отсей канал, — запамятати би те, — блиснуло у него в голові. — Осьде написано: Товариство, тут от і запамятати би се а, букву а, і поглядіти на неї за місяць, на те саме а: як то я тоді погляджу? Як я тоді подивлюсь? Як то тоді мені буде і що я тоді думати-му?... Боже, як се все мусить бути низьке, всі ті мої теперішні. . . журби! Але правда, усе те будь що будь, цікаве... в своїм роді... (ха-ха-ха! Про що я думаю!). Я дитиною роблюся, я сам перед собою фанфароную; ну чого я привстиджую себе? Фу, як друляються! Ось той черевань, — Німець мабуть, — що друлив мене: ну, чи знає він, кого друлив? Баба з не-мовлятем просить милостині-! цікаве, що вона уважає мене щасливійшим від себе. А що, от би і дати їй дещо для ку-ріозности. Ба пятак уцілів в кишені, звідки? На, на ... візьми, матушка!
— Най Бог тебе має в своїй опіці! — почувся плаксивий голос убогої.
Він вийшов на Сінну. Йому немило, дуже немило було стрічатись з народом, все-ж таки він ішов як-раз туди, де видно було як найбільше народу. Він дав би усе на світі, щоб остатись самому; та тільки він сам відчував, що ні одної мі-нути не годен перебути сам. В товпі дурачився оден пяниця: йому заєдно хотілось танцювати, але він заєдно падав. Його обступили. Раскольніков протиснувся крізь товпу, кілька мінут глядів на пяногоі нараз коротко зареготався. Через мі-нуту він вже забув про него, навіть не бачив його, хоч і глядів на него. Він відійшов наконець, аж і не памятаючи, де він находиться; тільки коли дійшов до середини площі, з ним відразу зробилось щось особливше, одно чувство заволоділо ним напрасно, захопило його цілого — з тілом і душею.
Він відразу пригадав слова Зоні: "Іди на перехрестя, поклонись народови, поцілуй землю, бо ти і перед нею согрішив, і скажи цілому світови вголос: "я убійця!" Він цілий задрожав, пригадавши се. І до тої степени вже задавила його бездонна журба і трівога цілого сего часу, а особливо послідних днів, що він так і вскочив в можність сего цілющого, нового, повного чувства. Якимсь аж припадком воно до него нараз підступило: загорілось в душі одною іскрою і відразу, як вогонь, огорнуло цілого. Все разом в нім роз-мягчилось і близнули сльози. Як стояв, так і упав він на землю ...
Він клякнув посеред площади, нахилився до землі і поцілував сю грязну землю з роскішю і щастям, він встав і поклонився другий раз.
— Але-ж то нажльопався! — завважав недалеко него оден парубок.
Озвався сміх.
— Се він в Єрусалим іде, бра* з дітьми, з родиною пра-щається, цілому мирсви кланяється, столичний город Сзнкт-петербург і його Грунт цілує, — додав якийсь пяненький міг щанин.
— Хлопчисько ще молодий! — докинув третий.
— З благородних! — завважав хтось там солідним голосом.
— Нині їх не пізнаєш, хто благородний, а хто ні.
Всі ті виклики і розмови здержали Раскольнікова і слова: "я убив", що може бути готовились злетіти у него з язика, завмерли в нім. Але він спокійно виніс всі ті крики і не оглядаючись, пішов просто через переулок в напрямі до контори. Одна поява мелькнула перед ним дорогою, тільки він не здивувався ЇЇ; він вже предчував, що так і повинно було бути. В той час, коли він на Сінній поклонився до землі другий раз, звернувшись наліво, на пятьдесять кроків від себе, він побачив Зоню.
Вона укривалась перед ним за одним з деревляних бараків, що стояли на площаді, значить отже вона товаришила цілому його сумному походови! Раскольніков відчув і зрозумів в отсю хвилю, раз на завсігди, що Зоня тепер з ним на віки, і пійде за ним хоч на край світа, куди би його не кинула доля. Ціле серце його перевернулось... тільки, — от він вже і дійшов до рокового місця . . .