— Я отсю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, котрим все позволяється... Мені приносив Разумихін...
— Добродій Разумихін? Статтю вашого брата? в журналі? Є така стаття? Не знав я. От відай цікаве! Та куди-ж ви, Евдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Зофію Семенівну, — проговорила слабим голосом Дунечка. — Куди до неї йдеся? Вона може вже і прийшла; я конечно, таки зараз хочу її бачити. Нехай вона....
Евдокія Романівна не могла договорити; віддих її наче ножем перетяв.
— Зофія Семенівна не вернеться до ночі. Я так догадуюсь. Вона повинна була прийти дуже скоро, коли-ж ЇЇ нема, то прийде вже дуже пізно ...
— А, так ті брешеш! Я бачу... ти брехав, брехав... ти все те брехав... Я тобі не вірю: не вірю! не вірю! — кричала Дунечка, цілком несамовита, цілком теряючи голову.
Трохи не в обмороку упала вона на крісло, котре поспішив підставити її Свидригайлов.
— Евдокіє Романівно, що з вами, опамятайтесь! От вам вода. Випийте одну глотку ...
Він бризнув на неї водою. Дунечка дрігнула і отямилась.
— Сильно поділало! — бурмотів про себе Свидригайлов, насупившись. — Евдокіє Романівно, успокійтесь! Знайте, що у него є приятелі. Ми його виратуємо, поможемо. Хочете, я вивезу його за границю? У мене грошей доволі; я за три дні дістану пашпорт. А відносно того, що він.убив, то він ще довершить богато добрих діл, так що все те загладиться; успокійтесь. Великим чоловіком ще може бути. Ну, що з вами? Як вам тепер?
— Лукавий чоловіче! Він ще наеміваєтьси. Пустіть мене...
— Куди ви? Та куди ви?
— До него. Де він? Ви знаєте? Чого ті двері заперті?
Ми сюди увійшли тими дверми, а тепер вони заперті на ключ. Коли ви успіли заперти їх на ключ?
— Адже-ж годі було кричати на всі кімнати, що ми тут говорили. Я цілком не насміваюсь; мені тільки говорити сим язиком надоїло. Ну, куди ви така пійдете? Або ви хочете зрадити його? Ви його доведете до скажености і він зрадить себе сам. Знаєте, що вже за ним слідять, вже попали на слід. Ви тільки його видасьте. Погодіть: я бачив його і говорив з ним перед хвилею; його ще можна спасти. Погодіть, сядьте, обдумаємо разом. Я на те і кликав вас, щоб поговорити про те в чотири очі і гарненько обдумати. Та сядьте-ж!
— Яким світом ви можете" його спасти? Хіба його можна спасти?
Дуня сіла. Свидригайлов сів біля неї.
— Все те від вас зависить, від вас, від вас одної, — почав він з заіскреними очима, трохи не шепотом, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від зворушення.
Дуня в перестраху відсунулась від него подальше. Він також цілий дрожав.
— Ви ... одно ваше слово, і він уратований! Я... я його виратую. У мене є гроші і приятелі. Я зараз вишлю його, я сам візьму пашпорт, два пашпорти. Оден його, другий мій. У мене приятелі; у мене є ділові люде ... Хочете? Я візьму ще вам пашпорт... вашій матері... нащо вам Разумихіна? Я вас так само люблю ... Я вас безконечно люблю. Дайте мені край вашого одіння поцілувати, дайте! дайте! Я не можу слухати, як воно шелестить. Скажіть мені: зроби теє, я зроблю! Я все зроблю. Я неможливе зроблю. В що ви вірите, в те і я буду вірити. Я усе, усе зроблю! Не глядіть, не глядіть на мене так! Чи знаєте, що ви мене убиваєте..
Він починав навіть маячити. З ним відразу щось таке зробилось, мов би його в голову обухом ударив. Дуня зірвалась і кинулась до дверей.
— Отворіть! отворіть! — кричала вона через двері, призиваючи кого-небудь і потрясаючи дверми. Отворіть же! Чи справді нема нікого?
Свидригайлов встав і опамятався. Лукава і глумлива у-смішка поволеньки видавилась на дрожачих ще його губах.
— Там нікого нема дома, — промовив він тихо і з перестарками. — Господиня вийшла і даремний труд так кричати; тільки себе даром зворушуєте.
— Де ключ? Отвори зараз двері, зараз, низький чоловіче!
— Я ключ згубив і не можу його найти.
— А! Так се насилля! — крикнула Дуня, поблідла як ху-ста і кинулась в кут, де чим скорше заслонилась"столиком, що попався її під руку. Вона не кричала; вона тільки впялилась поглядом в свого мучителя і бистро слідила за кождим його рухом. Свидригайлов також* не рушався з місця і стояв проти неї на другім кінці кімнати. Він навіть запанував над собою, бодай хоч на око. Тільки лице його було бліде як пер-
% ше. Глумлива усмішка не покидала його.
— Ви сказали перед хвилрю "насилля", Евдокіє Романівно. Коли насилля, то самі можете здогадуватись, що л до него приготовився. Зофії Семенівни дома нема; до Каперна-умових дуже далеко, пять запертих кімнат. Наконець я, по крайній мірі, у двоє сильнійший від вас і крім того, мені боятись нічого, бо вам опісля і жалуватись годі: адже не схочете чей в самім ділі погубити вашого брата? Та і не повірить вам ніхто: ну, чого-ж дівчина пішла сама на кватиру? Так, що коли навіть і брата пожертвуєте, то і тут нічого не вдієте: насилля дуже трудно доказати, Евдокіє Романівно.
— Підлець! — прошептала Дуня з омерзінням.
— Як собі хочете, тільки памятайте, я говорив поки що лиш в виді припущення. А по мойому особистому перекона-ню ви маєте слушність: насилля — мерзенна річ. Я говорив тільки до того, що на совісти вашій рівно ж нічого, не останеться, колиб навіть... колиб навіть ви і схотіли уратувати вашого брата добровільно так, як я вам предкладаю. Ви по просту, значить, піддались обставинам, ну, силі вкінци, коли вже без сего слова годі. Подумайте про те; доля вашого брата і вашої матері в ваших руках. А я буду вашим невільником ... ціле життя ... Я ось тут буду ждати ...
Свидригайлов сів на диван, сім кроків від Дуні. Для неї вже не було ні найменшого сумніву, що він порішився на крайнє і не уступить. До того вона його знала...
Блискавкою вона виняла з кишені револьвер, натягнула курок і опустила руку з револьвером на столик. Свидригайлов підскочив з місця.
— Ага! Так ось як! — крикнув він в здивованню, все-ж таки лукаво усміхаючись. — Ну, се цілком зміняє хід діла! Ви мені незвичайно облегчуєте діло самі, Евдокіє Романівно! Та де се ви револьвер дістали? Вже чи не добродій Разумихін? Ба! Та револьвер ось мій! Старий знакомий! А я, бачите, його тоді так шукав!... Наші сільські лекції стріляння, котрі я мав честь вам давати, не пропали таки дармо.