Кождого хорого мінімум по пів години оглядає; так аж розсміявся на мене глядячи: і стукав і слухав, — вам, говорить, між иншим курити не треба; легкі розширені. Ну, як я не буду? Чим тютюн заступлю? Не пю, от і вся біда, ке-хе-хе, що не пю, се біда! Адже все відносне, Родіоне Романовичу, все відносне.
— Що се він, за свою давнійшу казенщину принимаемся, чи що! — з відразою подумалось Раскольнікову. Ціла недавня сцена послідних сходин нагло йому пригадалась і тодішнє чувство филею вжилося в його серце.
— Адже я до вас вже заходив позавчора вечером; ви і не знаєте? — говорив дальше Порфір Петрович, оглядаючи кімнату. — До хати, в отсю саму кімнату заходив. Так само як і нині переходжу мимо — ну же, думаю, візиту йому зроблю. Зайшов, а кімната наостіж; оглянувся, — підождав, та і служниці вашій нічого не сказав — вийшов. Не запираєте?
Лице Раскольнікова помрачалось чим раз більше'і більше. Порфір начеб вгадав його думки.
— Обяснитись прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, обяснитись, пане! Я вам винен обяснення, — тягнув він дальше з усмішкою, і навіть злегка вдарив долонею по коліні Раскольнікова, хоч майже в ту саму хвилю лице його відразу прибрало поважний і засуячений вираз; навіть мов би сум пронісся по нім на превелике здивовання Раскольнікова. Він ніколи ще не бачив і не сподівався у него такого лиця..— Дивна сцегіа зайшла у послідний раз між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і при першій нашій стрічі відігралась між нами також дивна сцена; але тоді... Ну, тепер вже одно до одного! От що, пане: я може бути і надто в ваших очах провинився перед вами; я се признаю. Адже ми як розстались, чи памятаєте: у вас нерви співають і коліна дрожать, і у мене нерви співають і коліна дрожать. І бачите, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по людськи. А все-ж таки ми порядні люде; то є, на всякий спосіб, перше всего порядні люде; се треба памятати. А то, згадайте, до чого доходило ... цілком вже навіть і неприлично.
— Щож се він, за кого мене держить? — з задивом запитував себе Раскольніков, піднявши голову і повними очима глядячи на Порфіра.
— Я прийшов до переконання, що нам отверто поступати тепер ліпше, — говорив дальше Порфір Петрович, трохи відвернувши голову і спустивши очі, начеб не хотів трі-вожити більше с^оїм поглядом свою дотеперішню жертву і начеб погорджував своїми давнійшими способами і штучками. — Так, пане, такі підозріння і такі сцени трсвати довго не можуть. Розлучив нас тоді Миколка, а то я не знаю, до чого би між нами дійшло. Сей проклятий мішанище пересидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі се представити? Ви очевидно вже се знаєте; та і самому мені відомо, що він до вас опісля заходив; але те, що ви тоді думали, того не було: ні за ким я не посилав і нічого ще тоді не зарядив. Запитаєте, длячого не зарядив? А як вам сказати: самого мене те все тоді якось заскочило. Я і за двірниками, бачите, ледви-не-ледви наумився післати. (Двірників ви відай завважали, переходячи). Думка тоді у мене пронеслася, так одна, на-борзі, блискавкою; бо вже, чи повірите, сильно був я тоді переконаний, Родіоне Романовичу. Нехай, думаю собі, — хоч і пропущу одно на годинку, то за те друге ухоплю за хвіст, — свого, розуміється, свого вже ніяк не пропущу. Дразливі ви вже надто, Родіоне Романовичу, від природи, пане: вже аж і надто, при всіх тих других основних прикметах вашого характеру і серця, котрі, я пещ^ себе надією, таки почасти збаг, пане. Ну, вже розуміється, і я міг, навіть і тоді, знати, що не все так лучається, щоби ось встав чоловік та і сипнув вам в очі всіми подробицями. Се хоч і лучається іменно, коли, чоловіка до крайносте з терпцю виведеш, то все-ж таки, якби там не було, рідко. Се і я міг знати. Ні, думаю, мені би хоч натяк! Хоч би найменшу таку познаку, лиш одну, та тільки таку, щоб вже ось так руками можна було взяти, щоб вже річ була, а не те, що саму ту психольоґію. Бо, думав я, коли чоловік провинився, то вже навірно можна, як би там не було, чого небудь сущого від него діждатись; вільно навіть і на найбільш несподіваний результат числити. На характер ваш я тоді числив, Родіоне Романовичу, більш всего на характер, пане! Надіявся вже надто тоді на вас.
— Та ви, та що ви тепер заєдно таке говорите, — воркнув наконець Раскольніков, навіть не застановившись гарно над питанням. — Про що він говорить,.— мучився він про себе, — чи може справді за невинного мене має?
— Що таке говорю? А обяснитись прийшов, добродію, так сказати за обовязок святий уважаю. Хочу вам все до сиоду виложити, як все було, цілу ту історію всего того тодішнього, так сказати, запоморочення. Не трохи надоскулив я вам, Родіоне Романовичу. Я не нелюд, пане. Адже розумію і я, що се значить перенести таке на собі чоловікові пригнобленому та гордому і нетерпеливому, особливо нетерпеливому. Я вас, на кождий випадок, уважаю за чоловіка найблаго-роднійшого, пане, і навіть з задатком великодушности, хоч і не згоджуюсь з вами у всіх переконаннях вашїіх, про що обо-вязком уважаю упередити вас заздалегідь, просто і з повною щирістю, бо перше всего не хочу обманювати. Пізнавши вас, почув я до вас привязання. Ви може-бути на такі мої слова розсмієтесь? Право маєте. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, сказати правду, і не було за що полюбити. Але думайте, як хочете, а тепер бажаю з моєї сторони всіми способами загладити те перше вражіння і доказати, що і я чоловік з серцем і совістю. Щиро говорю, пане.
Порфір Петрович задержався з достоїнством. Раскольніков почув приплив якогось нового перестраху. Думка про те, що Порфір уважає його за невинного, почала відразу трі-вожити його.
— Розповідати усе по порядку, як воно ні сіло ні пало тоді почалось, нема конечної потреби, — продовжав Порфір Петрович. — Я думаю, навіть і злишнє. Та хто знає, чи і був би я в силі. Бо як се обяснити докладно? Первісно пішли поголоски. Про те, які се були поголоски, і від кого і коли... і по якій причині якраз до вас діло дійшло, — також, я думаю, нічого розповідати. А у мене особливо почалось" від припадку, від одного цілком припадкового припадку, котрий в найвисшій степені міг бути і міг не бути, — який? Гм, я думаю, також нічого говорити.' Усе те, і поголоски і припадки, зійшлось у мене тоді в одну думку. Признаюсь щиро, бо коли вже признаватись, так до всього, — се я перший на вас тоді напав. Ті там, ну, записки старухи на річах і таке инше, і таке инше, — все те дурне, пане. Таких штук сотню можна начислити. Мав я також нагоду тоді до подрібности довідатись про сцену в конторі поліції, також припадково, і не те щоб так мимоходом, а від розказчика окремого, головного, котрий, і. сам того не знаючиг, в задивляючий спосіб тую сцену оживив. Отже усе те одно до другого, одно до другого, Родіоне Романови-