— А! їсть, значить не хорий! — сказав Разумихін, взяв крісло і сіз за стіл проти Раскольнікова.
Він був стрівожений і не старався сего укрити. Говорив він з видимою досадою, все-ж таки не кваплячись і не під-нимаючи надто голосу. Можна би подумати, що в нім засів якийсь особливий і навіть виключний замір.
— Слухай, — почав він рішучо, — мені там кат до вас, до всіх, та не тому, що я виджу тепер, виджу ясно, що нічого не можу зрозуміти; тільки ради Бога не думай, що я прийшов випитувати. Овва! Сам не хочу! Сам тепер все відкривай, всі ваші тайни, так я ще і слухати ось може бути не стану, плюну і пійду. Я прийшов лиш довідатись особисто і оконечно: чи правда, по перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, є таке переконання (ну, там, десь-там), що ти може бути божевільний, або дуже до того склонний. Признаюсь тобі, я і сам вельми був склонний піддержувати се переконання, одно, судячи після твоїх глупих і почасти поганих поступків (нічим не обяснених) а друге, після твого недавного поведения з матірю і сестрою. Тільки нелюд і падлюка, коли не божевільний, міг би так поступити з ними, як ти поступив, виходить отже, ти божевільний . . .
— Ти давно їх бачив?
— Що тільки. А ти з тої пори не бачив? Куди ти волочишся, скажи мені, будь ласкав; я вже до тебе тричі заходив. Мати хора від вчера направду. Зібралась до тебе; Евдокія Романівна почала здержувати; слухати нічого не хоче: "Коли він, говорить, хорий, коли у него розум мішається, хто-ж йому поможе, як не мати?" Прийшли ми сюди всі, бо не ки-дати-ж нам її саму. До самих твоїх дверий благали успоко-їтись. Ввійшли, тебе нема; от там вона і сиділа. Пересиділа десять мінут, ми над нею стояли та мовчали. Встала і говорить: "Коли він з хати виходить, значить він вже здоров і матір забув, значить неприлично і стидно матері у порога його стояти і ласки, як милостині, випрошувати". Домів вернулась і лягла; тепер в горячці: "Бачу, говорить, для своєї у него є час". Вона думає, що своя, бачиш, се Зофія Семенів-па, твоя суджена, чи там коханка, не знаю. Я пішов ось іза-раз до Зофії Семенівни, бо, братику, я хотів все провідати, — приходжу, дивлюсь: домовина стоїть, діти плачуть, Зофія Семенівна жалібні сукенчата їм примірює. Тебе нема. Поглядів, звинився— і вийшов, так і Евдокії Романівній доніс. Все, кажу, се дурниця і нема тут ніякої своєї, найподібнійше до правди^ із всего виходить, се божевільство. Та ось ти сидиш і варене мясище жереш, мов би три дні не їв. Воно, правда, і божевільні також їдять, все-ж таки хоч ти і слова до мене не сказав, то ти... не божевільний! На се я поклянуся. Перше всего не божевільний. І так, кат з вами зі всіми, бо вже-ж очевидно тут якась тайна, якийсь секрет; а я над вашими секретами ломити голови не думаю. Так тільки зайшов висваритись, — закінчив він, встаючи, — душу відвести, а я знаю, що мені тепер робити. ,
— Що-ж тепер хочеш робити?
— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?
— Слухай, ти впєшся!
— По чім... по чім ти се пізнав?
— Ну, ще би.
Разумихін помовчав з мінуту.
— Ти завсігди був дуже статочний чоловік і ніколи, ніколи ти не був божевільний, — завважав він нараз з жаром. — Се так! Я упюся! Пращай! — і він пустився іти.
— Я про тебе, позавчера, здається, з сестрою говорив, Разумихіне.
— Про мене! Та... ти де-ж її міг бачити позавчера? — відразу задержався Разумихін, навіть побліднівши трохи.
Можна було відгадати, що серце його поволи і з напруженням застукало в груди.
— Вона сюди приходила, сама тут сиділа, говорила зі мною.
— Вона?!
— Так, вона.
— Що-ж ти говорив... я хочу сказати, про мене, бачиш?
— Я сказав її, що ти дуже порядний, чесний'і трудящий чоловік. Що ти її любиш, я її не говорив, бо вона се і сама знає.
— Сама знає?
— Ну, ще би! Куди би я не забрався, що би зі мною не лучилось, — ти щоб остався у них провидінням. Я, так сказати, передаю їх тобі, Разумихіне. Говорю се длятого, бо докладно знаю, як ти її любиш, і переконаний про чистоту твого серця. Знаю також, що і вона тебе може любити і навіть може бути вже і любить. Тепер сам рішай, як знаєш ліпше, — треба чи не треба упиватись.
— Родьку... Бачиш ... Ну... Ах, до чорта! А ти то куди хочеш забиратись? Бачиш: коли все те тайна, то нехай буде! Але я ... я провідаю тайну... І переконаний, що без сумніву якась там дурниця і страшне недоріцтво і що ти сам все те видумав. Все-ж таки ти пишний хлопеиь! Золотий чоловік!...
— А я іменно хотів би тобі сказати, та ти перебив, що ти се дуже добре перше порішив, щоби тайни і секрети ті не провідувати. Лиши до пори, не займайся тим. Усе в своїм часі провідаєш, іменно тоді, коли треба буде. Вчера мені оден чоловік сказав, що треба воздуху чоловікови, воздуху, воздуху! Я хочу до него пійти зараз і спитати, що він під тим розуміє.
Разумихін стояв в задумі і в зворушенню і щось розбирав.
— Він належить до якоїсь політичної змови. Се заго-вірник! Нема ніякого сумніву. І він мабуть нині-завтра візьметься за якесь рішуче діло, — се так, се певне! Инакше бути не може і... Дуня знає... — подумав він переконаний.
— Так до тебе отже ходить Евдокія Романівна, — промовив Разумихін, — а ти сам хочеш бачитись з чоловіком, котрий говорить, що воздуху треба більше, воздуху і... і, значить, і сей лист... се також щось, що відноситься до того, — заключив він як би про себе.
— Який лист?
— Вона лист оден дістала сьогодня, її дуже занепокоїв. Дуже. Аж надто вже. Я заговорив про тебе — просила не говорити. Опісля ... опісля сказала, що бути може ми дуже скоро розстанемось, відтак стала мені за щось там горячо дякувати; потім в свою кімнату заперлась.
— Вона лист дістала? — задумчиво вкинув Раскольніков.
— Так, лист; а ти не знав? Гм. Вони оба помовчали.
— Бувай здоров, Родіоне. Я, братчику... був оден час ... та втім, бувай здоров, бачиш, був оден час... Ну, пращай? Мені також пора. Пити не буду. Тепер не треба... брешеш!
Він спішився; однак вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, нараз отворив їх знову і сказав, споглядаючи кудась там на бік:
— А правда! Чи памятаєш се вбивство, ну ось Порфір, бачиш: старуху тую? Ну, так знай, що вбивця сей відшукався, признався сам і докази всі подав. Се оден з тих самих робітників, малярів, представ #собі, памятаєш, я їх тут ще боронив? Чи повіриш, що всю ту сцену бійки і сміху на сходах з своїм товаришом, коли тії там ішли до гори, дбірник і два свідки, він нароком урядив, і іменно для оборони. Що за хитрість, що за притомність духа в такім щеняти! Повірити трудно; та сам розяснив, сам до всего признався! І як я в дурні пошився! Що-ж, по мойому, се тільки ґеній кру-тарства і змисности, ґеній юридичної оборони, — а показалось, і нема чому особливо дивуватись! Хіба-ж такі не можуть бути? А що він не видержав характеру і признався, так я йому за те ще більше вірю. Подібнійше до правди... Але як то я, я тоді в дурні попався!... За них на стіну ліз.