Лебезятніков розповідав би ще дальціе, але Зоня, що слухала його ледви дихаючи, нараз схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись в бігу. Раскольніков вийшов вслід за нею, Лебезятніков за ним.
— Не инакше як збожеволіла! — говорив він Раскольні-кову, виходячи з ним на вулицю. — Я тільки не хотів страшити Зофію Семенівну і сказав: "здається", але і сумніву нема. Се, говорять, такі ґузи в сухотах, на мозку робляться; жаль, що я медицини не знаю. Я впрочім, пробував її переконати, але вона нічого не слухає.
— Ви її про ґудзи говорили?
— Та не цілком про ґудзи. Притім вона нічого би і не зрозуміла. Та я про те говорю: коли переконати чоловіка льоґічно, що в дійсности йому ні за чим плакати, то він і перестане плакати. Се ясно. А ваше переконання, що не перестане?
— Надто вже легко тоді було би жити, — відповів Раскольніков.
— Позвольте, позвольте; нічого казати, Катерині Іванівній досить трудно порозуміти; але чи вам відомо, що в Парижі вже відбувались серіозні досвіди дотично можливости лічення божевільних посередництвом самого ТІЛЬКИ ЛЬОҐІЧ-ного переконання? Оден-там професор, що помер недавно, поважний учений, був переконання, що так можна лічити. Основна його ідея, що окремого розстрою в організмі у божевільних нема, а що божевільні є, так сказати, льоґічна помилка, помилка в судженню, неправильний погляд на річи. Він постепенно збивав хорого і, представте собі, доходив, говорять, до результатів! Але що притім послугувався він ще і зливанням водою, то результати сего лічення підпадають, очевидно, ще сумнівови ... по крайній мірі так здається.
Раскольніков давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм домом, він кивнув головою Лебезятнікову і завернув під ворота. Лебезятніков опамятався, оглянувся і побіг дальше.
Раскольніков війшов в свій закамарок і станув по середині його. "Чого він вернувся сюди?" Він оглянув отсі жовтаві, обшарпані обої, сей порох, своє леговиско... З над-вору долітав якийсь різький, безпереривний стукіт; щось десь начеб вбивали, цвях може який ... Він підійшов до вікна, піднявся на пальці і довго, з видом незвичайної уваги, розглядався по подвірю. Але подвіря було пусте і не було видно* тих, що стукали. На ліво в офіцинах видно було місцями поотвирані вікна; на вікнах стояли вазонки з рідонькими ґераніями. За вікнами було вивішене білля ... ьсе те він знав напамять. Він відвернувся і сів на диван.
Ніколи, ніколи ще не чув він себе так страшна самітним.
Так, він відчув ще раз, що може бути дійсно зненавидить Зоню і іменно тепер, коли зробив її ще нещаслившою. "Пощо ходив він до неї просити її сліз? Пощо йому так треба затроювати її житгя? О, підлість!"
— Я останусь сам! — промовив він нерішучо. — І не буде вона ходити в острог!
Мінут через пять він підняв голову і дивно усміхнувся. Се була дивна думка: "Може воно в каторзі таки справді ліпше", — подумалось йому нараз.
Він не памятав, як довго він пересидів у себе з бючи-мись по його голові неясними думками. Аж втім двері відчинились і ввійшла Евдокія Романівна. Вона спершу пристанула і погляділа на него від порога, як недавно тому він на Зоню; відтак вже підійшла і сіла проти него на крісло, на вчерашнім своїм місци. Він мовчаливо і якось без думки поглядів на неї.
— Не гнівайся, брате, я лиш на одну мінуту, — сказала Дуня.
Вираз її лиця був задумчивий, однак не строгий. Погляд був ясний і лагідний. Він бачив, що і отся з любовю при-йшла'до него.
— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопич' усе обяснив і розповів. Тебе переслідують і мучать задля глупого і нікчемного підозріння. Дмитро Прокопич сказав мені, що нема ніякої небезпеки і що без потреби ти з таким страхом се приймаєш. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все, і що се обрушення може оставити сліди на віки. Сего я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не суджу і не смію судити і прости мені, що зробила тобі докір передше. Я сама на собі відчуваю, що колиб у мене було таке велике горе, то я також усунулась би від всіх. Матері я про се нічого не скажу, лиш буду говорити раз-по-раз і скажу від твого імени, що ти прийдеш необавки. Не журися нею; я її успокою; але і ти її не муч, — прийди хоч раз; памятай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підниматись з місця), що коли бути може я тобі на що придамся або придасться тобі... ціле моє життя, або що ... то поклич мене, я прийду! Здоров був!
Вона живо обернулась і пішла до дверий.
— Дуню! — задержав її Раскольніков, встав і підійшов до неї. — Сей Разумихін, Дмитро Прокопич, дуже гарний чоловік.
Дуня ледви замітно спаленіла.
— Ну, — запитала вона, підождавши з мінуту.
— Він чоловік проворний, трудящий, чесний і спосібний сильно любити ... Здорова будь, Дуню.
— Та що се, брате, або-ж ми направду розстаємось на віки, що ти мені... такі завіщання робиш?
— Все одно ... Пращай...
Він відвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, погляділа на него неспокійно і вийшла в трівозі.
Ні, він не був холодний для неї. Була одна хвилинка (послідня), коли йому страх захотілось сильно обняти її і попращатись з нею, і навіть сказати її, але він навіть і руки її не рішився подати:
— Опісля ще може здрігнеться, коли нагадає, що я тепер її обнимав, скаже, що я украв її поцілунок!
— А чи видержить онтая, чи не видержить? — додав він після кількох мінут про себе. — Ні, не видержить, таким не видержати! Такі ніколи не видержать...
І він подумав про Зоню.
З вікна повіяло свіжістю. На дворі вже не було так ясно. Він нараз взяв шапку і вийшов.
Він, розуміється, не міг, та і не хотів заниматися своїм хоробливим станом. Все-ж таки вся та б^ъ^астанна трівога і вся та душевна гроза не могли перейти без наслідків. І що він доси не лежав ще в справдішній горячці, то може бути якраз тільки тому, що ся внутрішна, безнастанна трівога ще піддержувала його на% ногах і при памяти, та все-ж таки тільки штучно, до часу.
Він пустився ходити без ціли. Сонце заходило. Якийсь особливший неспокій почав обгортати його в послідні часи. В нім' не було нічого особливо їдкого, пекучого, але від него віялр чимсь постійним, вічним, предчувались безконечні роки сего холодного, умертвляючого несупокою, предчувалась якась вічність на "аршині простору". В вечірний час се чувство звичайно ще сильнійше починало його мучити.