Нараз губи його задрожали, очи запалали скаженістю, і повздержуванийидо сеї пори голос зазвучав:
— Не позволю, пане! — крикнув він нара:^, із всеї сили стукнувши кулаком в стіл. — Чи чуєте ви се, Порфіре Петровичу? Не позволю!
— Ах, Господи, та що се знову! — скрикнув, як здавалось, в повнім перестраху Порфір Петрович. — Батюшка! Родіоне Романовичу! Рідненький! Батечку! Та що з вами?
— Не позволю! — крикнув ще вдруге Раскольніков.
— Батюшка, тихше! Адже вчують, прийдуть! Ну, що ми тоді їм скажемо? Подумайте! — прошептав в крайнім страху Порфір Петрович, приближаючи своє лице до самого лиця Раскольнікова.
— Не позволю, не позволю! — машинально повторяв Раскольніков, але також відразу цілковитим шепотом.
Порфір скори відвернувся і побіг отворити вікно.
— Воздуху напустити, свіжого! Та водиці би вам, голубчику, попити, адже се нервовий припадок!
І він метнувся вже до дверий приказати води, але тут таки в куті, в пору, найшлася карафка з водою.
— Батюшка, попийте! — шептав він,! біжучи до него з фляшкою, — дійсно поможе.
Переляк і навіть співчуття Порфіра Петровича були так природні, що Раскольніков замовк і з дикою цікавістю став йому приглядатись. Води однакож він не приняв.
— Родіоне Романовичу! Миленький! Та ви оттак з розуму себе зведете, впевняю вас, ех! А-х! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!
Він таки приневолив його взяти склянку з водою в руки. Раскольніков машинально підніс її до губ. однакож опамя-тавшись, з відразою поставив на стіл.
— Так, справді, припадочок у вас був! Адже ви так знову, голубчику, давнійшу слабість собі навернете, — закудку-дакав з приятельським співчуттям Порфір Петрович, впро-чім заєдно ще з якимсь занепокоєним видом, — Господи! Та як же так на себе не зважати? Ось і Дмитро Прокопович до мене вчера приходив, — признаю, признаю, добродію, у мене характер зїдливий, поганий, а вони ось що із сего вивели!... Господи! Прийшов вчера, після вас, ми обідали, говорив-говорив, я тільки руки розставив; ну, думаю... ах, ти, Господи! Від вас чи як він приходив? Та сідайте-ж бо, батюшка, присядьте ради Христа!
— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і з чим пішов, — різко відповів Раскольніков.
— Знали?
— Знав. Ну, що-ж після того?
— Та те, бачите, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю, про все повідомлений, батечку! Адже я знаю, як ви кватиру, слухайте, наймати ходили, під саму ніч, коли смеркалося, та в дзвінок стали дзвонити, та про кров питали, та робітників і двірників з толку збили. Ну, я розумію, очевидно, ваш душевний настрій, тодішний, думаю... Та все-ж таки оттак ви себе по просту з розуму зведете, єй-Богу так! Голова вам закрутиться! Обрушення у вас, бачите, вже надто сильно кипить, добродію, благородне обрушення з причини получених обид, зразу від судьби, а відтак від квартальних, отже ви і кидаєтесь сюди і туди, щоби, так сказати, чим скорше спонукати всіх заговорити, і тим усе дораз покінчити, бо надоїли вам ті глупости і всі підозріння ті. Або-ж не так? Чи вгадав, признайтесь, ваш душевний настрій?... Тілько ви оттак не лиш себе, але і Разумихіна заморочите, адже надто вже він добрий чоловік для сего, самі знаєте. У вас, бачите, хороба, а у него чеснота, та хо-роба і його легко вчепитись може... Я вам, батюшка, ось коли успокоїтесь, розповім... та сідайте-ж, бо, батюшка, ради Христа! Зробіть ласку, відітхніть, лиця у вас нема; та присядьте-ж раз.
Раскольніков сів, дрощ перебігла його і жар виступав на цілім тілі. В глубокім здивуванню, з напруженням слухав він наляканого і по приятельськи йому надскакуючого Порфіра Петровича. Все-ж таки він не вірив ні одному його слову, хоч відчував якусь дивну склонність повірити. Несподівані слова Порфіра про кватиру страшно його поразили:
— Як же се, він отже знає про кватиру? — подумав він нараз, — і ще сам мені розповідає!
— Так, добродію, був майже зовсім такий сам случай, психольоґічний, в судебній нашій практиці, хоробливий такий случай, — говорив дальше, спішно сиплючи словами, Порфір Петрович. — Оден впакував собі на голову також вбивство, бачите, та ще як впакував: цілу, бачите, галюцинацію виснував, факти предложив, обставини розповів, спутав, збив всіх і кождого, а задля чого? Сам він, цілком ненарочно, почасти причиною вбивства був, але тільки почасти, і як довідався про те, що він вбивцям дав понуку і нагоду, засумував, здурів, стало йому маячитись, привиджуватись, звихнувся зовсім, тай переконав самого себе, що він вбий-ник! Але управляючий сенат наконець діло гаки розібрав і нещасний був оправданий і під "лікарський надзір відданий. Сгіасибіг сенатови. Ну, подумайте самі, як же так можна, батюшка? Адже легко і горячки нажитись, коли вже така охота бере роздразняти свої нерви, ходити по ночах, в дзвінки дзвонити та про кров розпитувати! Та усю ту психольо-ґію знаю я з практики, добродію. Иноді чоловіка так тягне зіскочити з вікна, або з вежі, і тягне так сильно, що опертись годі. Також і дзвінки, бачите... Хороба, Родіоне Романовичу, хороба! Хоробу свою легковажити занадто ви почали. От порадились би досвідченого лікаря, а то що у вас сей бельбас якийсь!... Ви горячкуете! Се все у вас по просту в горячці діється!...
На хвилину усе так і заходило ходором в голові Раскольнікова.
— Чи справді, чи справді, — проблискувало в нім, — він і тепер бреше? Ні, ні! Неможливе! — відтручував він від себе отсю думку, передчуваючи заздалегідь, до якої степени бішенства і лютости може вона довести його, і відчуваючи, що від скаженого гніву з розуму зійти може.
— Се було не в горячці, се було на яві! — закричав він, напружуючи всі сили свогс розсудку, щоб проникнути в гру Порфіра. — На яві, на яві! Чи чуєте!
— Так, розумію і чую, паночку! Ви і вчера говорили, що не в горячці, з притиском навіть впевняли, що не в горячці! Усе, що ви можете сказати, розумію, пане! Е-ех!... Та зверніть-но, Родіоне Романовичу, друже мій, вашу увагу, хоч би, бачите, на отсю обставину. Адже кол'иб ви були справді, дійсно винні, або там як-не-будь замішані в се прокляте діло ну, чи почали би ви, подумайте! самі напирати, що не в горячці ви се зсе зробили, а противно при повній памяти? Та ще з притиском впевняти, з упірним таким притиском впевняти, — ну, чи могло би се бути, чи могло би бути, подумайте? Та якраз противно, здається мені. Адже колиб ви до чого почувались, так вам якраз треба-б впевняти, що не инакше, а тільки в горячці! Чи тск? Адже так?