Предводитель губернського дворянства Капніст проголошує тост за здравіє імператриці. Катерина півголосом мовить до Безбородька:
— Я прочитала його оду до кінця — рядки і між рядками. Цей хохол не такий уже й простачок… Він робить доволі виразні натяки на потребу більш серйозних, ніж заміна термінів, заходів уряду стосовно волі селян. Зась! Досить і слова.
За здоров’я цариці випито, банкет у розпалі. Капніст переповідає в думці слова проголошеного тосту: чи все сказав, як треба; Румянцев нахиляється до Катерини. Він уже не просить відставки: пропонує об’єднати три його губернії в одну — Малоросійську. Катерина дає згоду. Король сидить похнюплений, він розтовкмачує для себе слова цариці, мовлені нею, коли вони виходили з карети: "Подайте королеві капелюха, сніг падає". Напевно, це мало означати: "Пора тобі у відставку, королю". Тоді він розгубився, не знайшов відповіді, тепер сказав би: "Ваша величносте, не хто інший, а ви колись подавали мені корону". Але вже пізно. Браницький цієї хвилини ухвалює зробити останній рішучий крок: якщо сейм проголосить конституцію і визнає за королем право спадковості, чого боїться Катерина, він перейде на бік цариці й доведе їй свою відданість.
Безбородько не перестає споглядати картину, він уже схоплює її сенс: бачить тихі левади, й мирних звірів, і насмішливий погляд апостола. Торкається рукою плеча архімандрита, що сидить поруч.
— Я куплю у вас цю картину, ваше преосвященство.
— Ваша воля, графе, — не противиться архімандрит, упокорений, як і все українське духовенство, секуляризацією31.
Потьомкін п’є. Він уже настільки впевнився у своїй силі, що зважується пити до графині Браницької, демонстративно минаючи погляд Катерини. Цариця вибачає йому: вони давно порозумілися у цих справах.
Настрій у Катерини щораз кращає, вона п’є небагато, а все–таки хміль робить своє. Сегюр не відстає від Потьомкіна — п’яніє. Григорій Олександрович входить у раж: кинувши позад себе порожнього келиха, затягує козацької: "Ой ви, брати мої, славні товариші, та зробіть тую славу…", обриває пісню і дає потаємний знак лакеєві. Його рух зауважують, усі змовкають: що втне зараз невгамовний Циклоп? І враз гомеричний регіт зривається у залі: у дверях з’являється знаменитий потьомкінський блазень Сенька Трещокін, якого знають усі, хто хоч раз гостював у Таврійському палаці над Невою.
Товстун Трещокін — у хомуті, лакей натягує посторонки, стримує його: прожора–блазень голодний, йому не давали добу їсти, щоб веселіший був атракціон. Врешті, за сигналом князя, лакей відпускає віжки, Трещокін допадає до тарілок, напихає їжею повен рот, ковтає, давиться; лакей водить його від столу до столу, вельможі регочуть, Катерина власноручно кидає шмат пирога зі своєї тарілки, Трещокін ротом ловить його на льоту й, набревкавшись урешті, вилазить на крісло й молиться за здоров’я цариці.
Спантеличений Сегюр дивиться на огидну комедію й не може прийти до тями: чи не верзеться йому? В очах у нього двоїться, троїться, четвериться: з дверей вибігають десятки блазнів у хомутах, вони всідаються за столи, і вже немає у залі вельмож, замість них сидять поряд сто блазнів, і всі в хомутах, цариця кидає кожному по шматочку, вони спритно ловлять їх ротами, і гризуть, і плямкають, і славлять хлібодавця. Сегюр хапає себе за шию — на ньому теж хомут. Масний пиріг телепнувся на його тарілку, схопити його, як це вміють тут усі, він не зміг, лице оббризкала підлива, Сегюр здирає зі себе хомута — камзол із королівськими відзнаками летить через стіл; блазні жують і хвалять, блазні простягають руки, блазні повзуть по столі до цариці, і несамовито кричить Сегюр:
— Assez!32
Чує приємний холодок на скронях, блазнів стає щораз менше й менше, з туману проступають обриси знайомих облич, посольський лакей клопочеться з примовками біля голови Сегюра; у залі залишився один блазень — он стоїть він на колінах перед Потьомкіним, обличчя у долонях, плаче:
— Ти чого повісив носа, Трещокін?33 — запитує князь, сягає рукою до кишені, в пальцях шелестять асигнації.
— Як не повісити носа, ваше сіятельство, — схлипує блазень. — Усі, хто тут сидить, нагороджені щедротами, лише про мене одного забули.
— Отакої! Ти ж своє отримав з тарілки самої цариці.
— То ж забава, хіба я не розумію?.. А мені хотілось би справжнього. Всім пожалувані вотчини в Малоросії, я ж би вдовольнився сотнею якихось паршивих козаків.
— Ха–ха! А чим же ти заслужив, ненажеро нечупарна, на козаків?
— Але ж помилуйте, ваше сіятельство, чей же не прошу у вас бозна–чого. Хіба вони для вас чогось варті, ті козаки? А мені ласка ваша була б дорога, я б до скону молився за ваше здоров’я.
— А він не зовсім дурний! — вигукнув Потьомкін і глянув на царицю.
— Та й справді, — мовила добродушно Катерина, — чому б йому не дати якесь казенне село в пониззі Дніпра?
Трещокін упав до царициних ніг. Потьомкін штовхнув його ногою у спину.
— Вставай, ти щасливим народився, дурню… Але ж тобі треба тепер вступати у дворянство. Де знайдеш свідків?
— Ваше сіятельство, — підвівся блазень, — хто ж мене краще знає, ніж ви?
— Ну ти дивись, і він потрапив до раю, — засміявся Потьомкін, глянувши на картину Алімпія Голика. — То скидай уже свого хомута і сідай он там, — показав на кінець столу. — Ти віднині дворянин, Трещокін.
Сегюр поволі очунював від сп’яніння, лакей потихеньку вдягав його у камзола. Надпив із келиха холодної води, ще раз пробіг очима по шиях вельмож — хомутів таки ні в кого не було, десь подівся уже й блазень — у кінці столу сидів дворянин з обличчям Трещокіна, надутий і поважний. Як же це Сегюр так скандально сп’янів?
Цариця підвелася, банкет закінчувався.
— Панове, — мовила, — ще хочу повідомити вас і сіє скріплю указом: на ознаменування двадцятип’ятиріччя нашого царювання я дарую волю всім ув’язненим, які ще десь покутують за свої злочини.
Хор Сарті, вишикуваний на естраді, заспівав "Гром победы, раздавайся!", ударили гармати на Подолі, виходили вельможі вслід за царицею, а між останніми — але поруч з достойними — котився дворянин Трещокін, а вслід усім так само іронічно поглядав апостол Петро і кривився: то слуги знімали картину, щоб запакувати її для перевезення до Петербурга.