З лівого крила шереги вельмож вийшов губернський предводитель дворянства Василь Васильович Капніст і виголосив вітальну промову, закінчивши її віршем:
Россия! Ты свободна ныне,
Ликуй, вовек в Екатерине
Ты благость Бога зреть должна.
Она тебе вновь жизнь дарует
И счастье с вольностью связует
На все грядущи времена!
Катерина сіла до фотеля, кивнула пальцем Безбородькові.
— Як прізвище предводителя дворянства? — спитала. — Звідкись знайоме мені його обличчя… А ода його — чисто державінська.
— Він працював у мене контролером головного поштового управління. Капніст, ваша величність…
— Згадала, згадала. Автор "Оди на рабство", пасквіля, що ходив у списках по руках. Щастя його, що ви заступилися за нього… І подумати тільки, але ж це знамення часу: поет–бунтар, майже крамольник, сам приходить до розуму, тверезого мислення і прославляє благодать! Адже ті дерзновенні слова належали цьому ж авторові, ну, як вони…
— Не місце тут, ваша величносте… Слова ті не вельми… — спробував опиратися обер–гофмейстер, але Катерина чекала, і він почав: — "Увы, судьбе угодно было, одно чтоб слово превратило наш ясный день во мрачну ночь…" Це він уболівав за Малоросію після імператорського указу 1783 року. Його обурило офіційне слово "раб", вжите в цьому указі. Але ж коли в минулому році ваша величність скасувала згаданого терміна, замінивши його словом "вірнопідданий", Капніст сам з бунтаря став вірнопідданим…
— Як багато важить царське слово, мусимо завжди про це пам’ятати, — зауважила Катерина. — Ви мені подайте повний текст цієї оди, Олександре Андрійовичу. Капніст безперечно талановитий поет, такі нам потрібні… Набридли вже ті кишенькові поети, що велике не возвеличують, а компрометують, бо речуть пишно бездарними устами. Нам потрібні одописці, з творів яких не міг би посміятися найкра–щий європейський поет. Фонвізіна й Новикова вже ніхто не виправить, то хай замовкнуть. Княжніну підкажіть, щоб мужики в нього менше скаржилися, серед молодших, чула, міцний глас подає Радищев. Колись він, правда, розпочинав службову, а не літературну кар’єру… І ще якийсь Карамзін, кажуть, вельми здібний. Поцікавтеся ним. Треба вам знати, що це справа не меншої державної ваги, ніж вікторія у Чесменській бухті… А тепер покличте до мене Румянцева.
Фельдмаршал підійшов і виструнчився перед царицею, готовий прийняти похвалу за величаву зустріч царського кортежу.
— Вживіть заходів, фельдмаршале, — промовила цариця різкіше, ніж цього хотіла сама, — щоб по Києву менше волочилося жебраків і прохачів. Усі їхні скарги безпідставні й за суттю своєю не належать нам для подачі.
— А хіба…
Катерина обірвала його на півслові.
— Петре Олександровичу, вам не здається, що Київ недостатньо вдекорований для нашого приїзду? Дорога до Києва була вистелена килимами. Сподіваюся, що у володіннях князя Таврійського теж буде не бідніше.
Румянцев почервонів.
— Я… я фельдмаршал російської армії, а не декоратор, ваша величносте. Я вмію брати чужі міста штурмом, своїх же прикрашати квітами й килимами ще не навчився.
Катерина махнула віялом, рвучко підвелася з фотеля й нервово мовила, приголомшуючи присутніх несподіваним рішенцем:
— Панове, я втомлена сьогодні й хочу спочити. Про серйозні справи поговоримо пізніше. Пане коронний гетьмане, — звернулася до Браницького, що вірнопідданим поглядом благав виділити йому хоча б хвилину часу не колись, а сьогодні, — чи вже прибув його величність король Речі Посполитої? Я дам йому аудієнцію на квартирі князя Потьомкіна–Таврійського у присутності сенаторів. — Вродливе обличчя Олександри Браницької спалахнуло радістю, та дальші слова цариці погасили ту втіху. — І докладу всіх зусиль, щоб примирити вас з королем. Цього вимагає нинішня політична ситуація.
На тріумфальній брамі перед будинком архімандрита Київо–Печерської лаври на малиновому полотнищі золотом вишито: "Всюди сіяє благодать"; з карети, що зупинилася на узвозі, виходить цариця, йде до арки, за нею праворуч на поштивій віддалі — Безбородько і Румянцев, ліворуч — король Польщі Станіслав–Август Понятовський і коронний гетьман Браницький. Між проводирями польської нації нечувана злагода.
Оркестр і хор Сарті, особистого капельмейстера Потьомкіна, вітає царицю гімном "Благословен гряди"; в переході на "осанну" з–над Дніпра вступає до оркестрування батарея, слова "свят–свят–свят" супроводжуються швидким вогнем з десяти гармат.
З дверей архімандритського будинку у фельдмаршальському костюмі, прикрашеному брильянтами, хрестами й орденами, у напудреній перуці, з чорною пов’язкою через ліве око стрімко виходить і прямує до царського почту князь Таврійський; нишкнуть у захваті придворні дами і фрейліни, в’яне від захоплення красуня Браницька, на вузьких губах Катерини вдоволена усмішка. Потьомкін схиляється у низькому поклоні перед самою і стає на коліна, цариця благословляє його і в супроводі дам заходить першою, тоді рушають усі за ненависним Циклопом — вельможі, грішниці й купці.
Зала оббита оксамитом, столи вгинаються від наїдків, напоїв і фарфорового посуду; на фронтальній стіні — портрет Катерини, на бічній — картина Алімпія Голика "Шествіє у рай".
Потьомкін скоса веде оком за царицею, що сідає на чільному місці, за нею товпляться придворні, кожному хочеться ближче сісти, проте всім тут, залежно від рангу й кількості хрестів, визначене своє місце, і кожен про це знає; на обличчях вельмож вираз покірної жадоби; хто сідає за столом цариці, хто за бічними столами, хто вдоволений, хто ні, але у всіх благопристойна міна; з картини дивиться апостол Петро й глузливо посміхається, зиркає правим оком на святого Потьомкін: цієї хвилини вони спільники, у них зараз однакова місія — представляти своїм богам прохачів. Святий Петро позирає на тихі левади й на мирних звірів, яких не бачать грішники, котрі хочуть потрапити до раю; Потьомкіна вже не ваблять вони: біль за незвіданим спокоєм вгоївся, як тільки князь дізнався, що цариця прибуде до нього на банкет.
Спочатку — про справи державні. Все дуже коротко. В цариці немає нині часу для Польщі: у володіннях Потьомкіна чекає на неї імператор Австрії Йосиф II, який більше важить у політиці, ніж Понятовський. Сердешного короля — він вигріб зі зубожілої скарбниці Речі Посполитої рештки грошей, щоб гідно зустрітися з імператрицею — нагороджено орденом Святого Андрія і обнадіяно словами: "Не допускайте до себе чорних думок і розраховуйте на мою дружбу". Та й усе! Браницький отримав від Потьомкіна дулю. "Якщо б ти був гідний стати королем, — сказав фаворит гетьманові при цариці, то не було б на світі злішого деспота, ніж ти". Румян–цев, що після розмови з царицею на Подолі сказав при сенаторах, що прохатиме відставки, тепер заспокоївся царициною реплікою: "Люди, що звикли займати командні пости, дуже рідко самі з ними розлучаються". Що ж, це правда, навіщо йти самому, коли тебе ще не виганяють? Безбородько спокійний: йому ніщо не загрожує. Він знає, що цариця нині без обер–гофмейстера з такою феноменальною пам’яттю, як у нього, обійтися не може… Ще тоді, коли Олександр Андрійович, погорджуваний Потьомкіним і Вяземським, приймав при дворі чолобитні, трапилося таке: цариця несподівано викликала його до себе в кабінет і наказала доповісти про стан розслідування скарг від нерчинських рудокопів. Молодий канцелярист вийняв із теки папір і хвилин з десять читав, називаючи факти, імена та проведені заходи. Цариця була вдоволена, вона сказала подати їй бомагу, Безбородько подав і завмер під її поглядом: папір був чистий. Ця пригода стала вирішальною в його житті… Знавець мистецтв, він тепер пильно розглядає картину "Шествіє у рай", прицінюється: після банкету закупить її в архімандрита для своєї картинної галереї.