Ворогів немає. А друзі?.. Чому не хочу згадувати Радищева? Боюся його, заздрю, не люблю? Чому ж не люблю — він заважає мені?.. А краще б не приїздив тоді. Якби не той вечір, проведений разом у домі Новикова в Москві, може б, ми стали–таки колись друзями.
…Минулорічної осені одного сльотавого вечора, коли на сполосканих вулицях не чутно було живої душі, хіба лишень біля будинку Таємної канцелярії рівномірно карбував крок вартовий, на ту половину будинку, де мешкав Карамзін, долинув тихий скрип вхідних дверей, потім почувся притишений тупіт по східцях, а далі все стихло. Микола Михайлович відклав перо — він саме закінчив статтю для журналу "Утренний свет", який видавав Новиков, — і почав уже готуватися до сну, як почув стук у двері. Повернув від свічника, якого переносив ближче до ліжка, голову: двері прочинилися, на порозі стояв господар. Новиков був стривожений, та це не здивувало Карамзіна: останнім часом він зауважував, що Микола Іванович ходить пригнічений, неспокійний, і знав чому. Навесні 1787 року, коли закінчувалася помпезна подорож Катерини II на південь імперії — той виїзд обійшовся державі в десятки мільйонів рублів, — підмосковні селяни вимирали з голоду на переднівку, їли солому, полову, товчене сіно, чвертка жита коштувала вісім рублів — за таку ціну доброго року можна було придбати коня. Придворний журнал "Собеседник" розмальовував на всіх сторінках картини народної благодаті, Новиков же, вражений жахом голодного мору, подався на Урал до знайомого власника заводу Походяшина, випросив у нього п’ятдесят тисяч рублів і закупив за ті гроші хліба для ста сіл. Услід за цим козодавлєвський журнал "Растущий виноград", не згадуючи й словом новиковської філантропії, напав на масонів–мартиністів, називаючи їх крамольниками, і Новиков добре розумів, кого це стосується. Карамзін сам співчував голодним, бо за переконаннями був народолюбцем, сповідував учення Руссо, яке проголошувало, що людина народжена для щастя, захоплювався філософією Сен–Мартена і був мартиністом, проте дотримувався думки, що благодать повинна здійснюватися не за допомогою насильницького втручання філантропів, бо воно є або локальним і не приносить загальної користі, або ж призводить до бунту і добрі наміри перемінюються на свою протилежність. Благодать може прийти непомітно, з плином часу за допомогою просвіти й виховання — для цього вони з Новиковим і покликані. А ота закупівля хліба селянам здавалася просто–таки фрондерством, викликом офіційній владі, і дивувався Карамзін, що Новиков, від природи боязкий і іпохондрик, усе своє життя добровільно наривається на неприємності й небезпеки.
— Що сталося, Миколо Івановичу, хтось прийшов? — усе ж насторожився Карамзін, згадавши про їхнє сусідство з Таємною канцелярією.
— Зайдіть до мене, Миколо Михайловичу. Гості. Радищев з Петербурга приїхав.
Карамзін здивувався: чому в таку пору? Певно, щось спішне, коли не зупинився на ніч у заїжджому дворі. Він багато наслухався про цю людину, проте ніколи не бачив її у вічі. Особа Радищева була вельми цікава. Цей у ранній юності царицин паж, а у зрілому віці військовий обер–аудитор у штабі фінляндської дивізії, якому всміхалася кар’єра сенатора, подав у відставку тоді, коли почалися суди над офіцерами, що перейшли до Пугачова. Згодом Радищев вступив до Товариства друзів словесних наук і від імені цього товариства надрукував у журналі "Беседующий гражданин" статтю "Бесіда про те, що таке син вітчизни", яка викликала багато розмов — осудів і визнань.
На половині господаря Карамзін застав архіваріуса Іноземної колегії Бантиш–Каменського й довгобразого, років під сорок, чоловіка зі загостреним підборіддям і карими очима.
Молодий поет прагнув знайомств з літературними світилами. Радищев, правда, не був знаменитістю, та все ж у його особі — відчував Карамзін — чаїлася ще не розкута сила, яка могла в будь–якої миті вибухнути несподіваним успіхом, за яким підуть слава, впливовість і авторитет. Це вабило Карамзіна: він бажав стояти поруч з дужими і, усвідомлюючи міць свою, йти разом з ними.
Микола Михайлович уклонився гостеві.
— Мені приємно познайомитися з вами, — підвівся Радищев. — Ми інколи в Петербурзі починаємо товариську гутірку словами вашого вірша: "Братья, рюмки наливайте, лейся через край, вино…"
— "Петь и радоваться будем в сей приятный, сладкий час", — закінчив вірша Бантиш–Каменський, кивнувши на Новикова, що ставив на стіл карафку з вином.
Карамзін зніяковіло усміхнувся. Іншим разом він прийняв би цитування його віршів за визнання, зараз же власні рядки прозвучали іронічно — чи тому, що капотіло за вікном, чи, може, надто серйозним було обличчя гостя.
— Тішитися будемо в цей приємний час, — повторив за Бантиш–Каменським Радищев і, покрутивши в пальцях ніжку келиха, мовив до Новикова: — Це, що скажу, не беріть собі близько до серця, Миколо Івановичу, але знати мусите, я тому й зайшов прямо до вас. На сцені придворного театру саме перед моїм від’їздом ставили комедію "Ошуканець", автор якої — це можна легко визначити за штилем твору — сама наша благодійниця. Отже, вистава розпочинається сценою: поліція вривається до масонської ложі й арештовує масонів–мартиністів…
— Сигнал… — прошелестів голос Новикова.
Радищев позирав на присутніх з–під брів, здавалося Карамзінові — надто вимогливо, виклично, і цей погляд не приємно вразив поета. Миколі Михайловичу згадався дещо менторський тон радищевської статті, а оте іронічне "тішитися будемо" та ще підкреслена серйозність Радищева, з якою він інформував Новикова — і лише Новикова! — про петербурзькі новини, збудили неприязнь: Карамзін готувався до дискусії, в якій за опонентом не визнають ні в чому рації.
Неприязнь спалахнула і тут же пригасла, Микола Михайлович примусив себе уважно дослухатися до розмови.
— Це ще не все, — голос Радищева звучав жорстко й холодно. — У Петербурзі вийшла анонімна книжка "Дослідження праці Сен–Мартена "Про блуд та істину"". Примітивна це річ, неаргументована, повна лайки й бруду, але після її появи книжку Сен–Мартена конфісковано.
— Ми повинні залишатися спокійними, — заговорив Бантиш–Каменський, — нічого ж бо супроти влади не чинимо. Прагнення людей до самовдосконалення повинно б лише тішити сильних світу цього.