У будинку Новикова, до якого він по одруженні переселився з Петербурга, уклавши контракт з Московським університетом на оренду друкарні, зібралися його співробітники й друзі: старий поет Михайло Херасков, ректор Московського університету Іван Тургенєв, історик Микола Бантиш–Каменський і Карамзін, що квартирував у Новикова на другій половині будинку.
Гості мовчки слухали останні спалахи суперечок між друзями, не втручалися, бо й так уже все переговорене, а нині зійшлися вони для того, щоб провести в далеку дорогу юного друга, нову зірку на обрії московського письменства Миколу Михайловича Карамзіна.
— Не ремствуйте на Радищева, колего, — усе–таки вставив якомога делікатніше Бантиш–Каменський. — Я тоді уважно дослухався до вашої розмови й зрозумів, що Олександр теж ворог того офіційного класицизму, що під виглядом правдивого зображення життя примушує письменників повторювати думки повелителів, він теж сентименталіст і може написати щось серйозне. Гадаю, що і над його творами плакатимуть читачі, тільки сльози ті, можливо, будуть інакші. Адже він завзятий послідовник філософа Козельського і, певно, піде далі…
— Філософії Козельського я добре не знаю, — відказав Карамзін, — але якщо Радищев його однодумець, то можу здогадатися про її суть. Я теж за свободу, за просвіту, проте вважаю, що загравати революційним фразерством з народом не можна. Народ — це гостре залізо, бавитися з ним небезпечно, а всілякі бунти й революції — відкрита могила для доброчинств. Не знаю, що відповів би на мої слова ваш Козельський.
Новиков дивився у вікно, спершись плечем до рами, й мовчав, йому не хотілося знову заглиблюватися у дискусію, та останні слова Карамзіна зачепили його за живе: Новикову згадався старий філософ, від якого він узяв для себе чимало — на добру чи злу долю.
— Козельський належить усім, Миколо Михайловичу, і вам — теж. Він республіканець і за такі слова назвав би вас… Ну, не будемо ображати один одного перед розлукою. А Радищев і Козельський належать до однієї масонської ложі — "Уранії".
— Ту ложу іноді відвідує й великий князь Павло Петрович, — вколов Карамзін.
— Вельможі, які ще не допалися до влади, люблять деколи побавитися у вільнодумців.
— Це гра з вогнем. Ми з вами граємося з вогнем. Мартиністи, до яких я належу, заходять надто далеко у своїх республіканських деклараціях. І тому мушу перед своїм від’їздом повідомити вас: я виходжу з вашої ложі, Миколо Івановичу. Не тому, що боюся, а тому, що не зовсім поділяю погляди її членів.
Новиков рвучко повернувся од вікна, але не сказав нічого. Іван Тургенєв — він колись на прохання Миколи Івановича їздив до Симбірська, щоб забрати до Москви знавця мов Карамзіна, — розвів руками:
— Що ж, воля ваша. Ви поводитеся як справжній мартиніст, адже Сен–Мартен проповідує, що людина народжена вільною… Проте погано, якщо ви в його вченні знайшли для себе таку свободу, що звільняє вас від дружніх стосунків і обов’язків перед товариством.
Бог з вами… Закордонний пашпорт у кишені, прогонні гроші заплачено до каси поштового управління, подорожня картка в руках, станційний наглядач, вдоволено підкинувши на долоні золотого чайового, дав найкращі коні — і вже вихопився поштовий ридван із метушливої Москви на Олексіївське передмістя, а далі на польову дорогу, що побігла між зеленими плахтами левад… До ста бісів! Чого варті всі ті велемудрі дискусії перед цією незайманою красою, перед самим лише звуком сопілки пастуха, що он там побрів за чередою і сховався поза горою, перед вигнутим хребтом житнього лану, що побіг від дороги до блакитного обрію.
Поета щораз дужче діймала, заполонювала краса весняного світу, він відчув, як зливається з природою, як ті левади, молоде жито й пастухова сопілка живуть у ньому самому, — прошепотів:
— Мусить цар небесний дуже любити людей, коли так неповторно прикрасив для них цей світ… Хай пишуть, хто як хоче. Хай озлоблені шукають у ньому бруду й хвороб, хай підлабузники вихваляють власть імущих, а я славитиму селянина. Я візьму зі собою лише Вергілієві "Георгіки" і перед хатинами, перед пастухами, при гомоні водоспадів співатиму хвалу сільському життю.
Мчав поштовий ридван із Москви на південний захід; не так багато часу промине — і з щоденного життя поета надовго зникне гордовитий, суєтний і захланний світ з його жорстокістю і війнами, з його інтригами, суперечками й безплідними пошуками істини; перед поетом відчиняться двері до вимріяної країни спокою, краси, мистецтва й мислі.
Десь там, за спиною подорожнього, метушиться царський двір: імператриця висилає генералів і фельдмаршалів під Очаків та Ізмаїл, над Дніпровським лиманом бенкетує князь Таврійський, проголосивши себе головнокомандуючим усіма військами у Другій московсько–турецькій війні; перед подорожнім ще Річ Посполита, роз’їдена чварами шляхти й бунтами українських селян, що вигадали на пострах польському панству сина Ґонти й іменем неіснуючого ватажка освячують пожежі поміщицьких маєтків; ще перед ним лукава інтриганка Австрія, яка і в цій війні хоче чужими руками вигребти якнайбільше печених каштанів з європейської пожежі, а вже за нею — край розуму й муз, солодка Франція.
Париж!
Двадцятитрьохрічний поет, улюбленець салонних московських дам Микола Карамзін міняє на поштових станціях коні, не шкодує чайових, аби лише рисаки прудкі були і швидше везли його до країни, про яку марив ще в дитинстві.
Чорні кучері розвіваються на вітрі, високочоле обличчя звернене до неба — ця поза вироблена ще змалку: читаючи колись римську історію, майбутній поет уявляв себе Сціпіоном і вчився на кшталт великого римлянина гордо тримати голову.
Саме так, тримати гордо голову! Підвестися над усіма: над ницими підхлібниками й пихатими меценатами, над дрібними мурахами в мистецтвах і над зарозумілими мудрагелями, враженими жадобою безсмертя, що наперекір здоровому глуздові мало не на ешафот ідуть, щоб тільки приголомшити публіку своєю оригінальністю.
Бути Сціпіоном у літературі!
Уже позаду нього друзі й вороги. Ба ні, ворогів він, здається, не має. Бо хіба можна вважати ворогом Миколу Івановича, що влаштував його, відставного поручика Преображенського полку, в Москві й дав йому доступ до літературного світу? Не назвеш ворогом і Гаврила Державіна, абшитованого губернатора Тамбовської губернії, автора талановитої, хоч і вельми підлабузної оди "Феліца", за яку отримав перше членство в Російській академії і звання придворного поета… Високе в нього становище, та Карамзін своє ще надолужить… Можна й не згадувати бездарного публіциста Козодавлєва, редактора журналу "Растущий виноград", у якому він нападав на масонську ложу Новикова, чи лабзюка Богдановича, що на догоду цариці видав чотиритомного фальсифіката усної словесності, — ці літературні пігмеї настільки мізерні, що ворогами стати не можуть.