Павло вже давно почувався одуреним — ще тоді, коли дізнався, що кошовий отаман не до гайдамаків, а в ногайські степи військо вивів, ще тоді, як його батько опоряджував відділ лубенських козаків для армії Румянцева, але нині, коли особиста кривда діткнулася живого серця, він зрозумів, що його обдурено, зневажено, обкрадено. І обікрав не хтось там, а полководець, якому він повірив, котрому доля дала в руки шаблю для справедливих діл.
"Раби… Так вам і треба! Ви не заслужили на інше, — зануртувало в душі того Любимського, що колись вимарював для себе європейські або ж петербурзькі катедри, до яких більше вороття нема. — Бути вам у роботизні доти, поки розпечені до білого кайдани не випечуть вашу рабську вдачу. Всевишній Творець уподобав собі вас і дав вам меча. Упродовж віків він давав вам усе нові й нові мечі замість зламаних у боях і вірив, що ви нестимете на них волю. Ви ж ними виборюєте завжди собі тюрму. Бо віри в себе не маєте, бо ви, як той робучий віл, шукаєте собі господаря, бо засліплює вас жадоба марнославства, бо втямити того не можете, що кайдани не відразу стають залізними, а завше мають своїх предтеч: словоблудство, золоті брязкальця, лицедійство, обіцянки… Завчасно дав вам Бог меча, скоріше за думку. І ви, немов завзяті діти, воюєте, бо любите воювати, боротьба ваша стала виплодом гарячки, а не думки, невсипущої енергії, а не мети. Нерозумні єсьте, тож і карайтеся за свій нерозум — боріться за кайдани. Може, тоді, коли вони стануть такі тісні, що тріщатимуть кості, коли виїдять м’ясо на руках і ногах, коли обручі пропечуть черепи до мозку, — може, тоді ви почнете мислити. Мислити тяжко й натужно, мудрою кров’ю мозок живлячи, братерство плекаючи, гордість кохаючи, повноцінність свою осмислюючи… Тоді вам ще раз вручиться зброя".
Та враз лячно стало Павлові свого власного гніву, бо ж сам належав до цього народу, якому виносив тяжкий присуд, бо ж сам йому хоче добра… Чи не заскоро впадати у відчай: ще ж зброя не вибита з рук?
— Так мало бути, така доля, — промовила скорена горем мати. — Не карай себе тугою, сину.
— Так мало бути… — відповівлуною Павло, підвів голову і жахнувся того, що побачив. Його Уляна стояла посеред хати в латаній свиті, зморщена, знищена на чужих роботах, на обличчі не залишилося й сліду від тієї краси, що може розквітати лише на волі; зсунулася свита з рамена, і крізь пошматовану сорочку він побачив списане чорними пругами її тіло. Павло схопився зі стільця, припав до неї, судонно пригортав до себе, наче боявся, що тут же її відберуть у нього в неволю. Як він міг проклинати Україну, що стояла ось перед ним у неповторному менті своєї краси? Схлипнув з ляку, що сповниться його проклін і знівечиться враз принада його коханої: — Ні, не має так бути, ні! Встає ж народ — про Пугачова, що на Уралі, чули?
— А чули, чули, — долинув шемравий голос від порогу — у дверях стояв колишній полковник Іван Кулябка, осунутий, жовтий, похилий.
— Що з вами? — підійшов до Кулябки Любимський. — Хіба можна аж так нівечити себе жалем за бунчуком?
— Грець йому, тому бунчукові, — відказав Кулябка, сідаючи на ослоні. — Я ж по добрій волі його Максимовичеві віддав. Духу не стає… Був колись горіх, а тепер свистун. Та й не в здоров’ї річ, Павле. Якось не так я жив… І доброго чимало впорав, та все те вкрилося поганою славою у гонитві за маєтками, а вони, ті маєтки, пішли марно за моїми синами.
— Данило, чував я, уже в Петербурзі.
— Там він, там… Гадаєш, до університету просився? Мундира захотілося, офіцером став. За картами з придворними знюхався, ну, а щоб задніх не пасти… Та геть його кату… Оце недавно прибув до мене столичний кравець з рахунком на п’ять тисяч карбованців. Навіть наливайківські бочки зі золотом не врятували б мене, — гірко посміхнувся Кулябка. — Одягнувся мій Данило по–графськи, бо пообіцяв новий царицин коханець Васильчиков до двору його допустити. От і зжолобив мене жаль. Чи ж для того я випестив свого синочка, тратився на нього, розуму по заграницях учив, щоб він придворним лакизою став? Не грошей шкода, ні. Туга велика від того, що отак марнується цвіт нашого народу. Як уже син Кулябки найвищим гонором вважає одягти на себе лакейську ліврею, то що інші… Що інші, Павле?
— А може, такі, як Данило, не є цвітом нашого народу? — відказав жорстко Любимський. — А може, той цвіт не конче мусить викохуватися у полковницьких світлицях? Розум України Григорій Сковорода, що вже ось стільки років ходить зі села до села, будячи народ, — син бідного козака. А чи не став Данило будяком саме тому, що він народився у домі Кулябки? — не жалів Павло старого. — Йому завжди можна було більше, ніж іншим: більше грошей, більше пихи. Батько нижчих від себе зневажав, чому ж бо синові не перевершити батька?
— Не картай, Павле… То правда, не так я жив, як треба. Але ж бо мав я добрі наміри. Школи, церкви, екзерциції. Гм, просвітитель Кулябка… А навіщо все це, коли не зуміли ми викохати лицарів, що захистили б ті школи? Прийде лиха година — в один день позамикають двері, вікна дошками поперехрещують, і нове покоління вже темним піде по світі. Світло науки живе лише тоді, коли рука тримає зброю… Від Азова до Дніпра нові фортеці будують: ось якогось дня вийде з тих фортець військо і запряже увесь народ у кріпацьку темряву.
І свої допоможуть, є вже таких чимало, ладних сісти слабшим на шию… Ніколи я, Павле, про таке не думав, і тепер страшно говорити, але… якби–то наш Калниш повернув цабе від Дунаю на Волгу…. Та не зробить він цього, побоїться.
Любимський слухав мовчки, лише в очах переливалися каламутні пересмуги, наче він щось розв’язував, та в один мент зробити цього не міг. Уляна стежила за Павлом і вже знала, що він знову зникне, і знала, що колись він зникне з її очей назавжди. Тугою пасла його німі думки й благословляла їх, бо вірила, що чинитиме він лише добро.
Важко сопучи, дихавичний Кулябка встав і підійшов до Павла. Любимський зрозумів по очах старого, що він хоче поговорити віч–на–віч, взяв його рукою поза спину і провів до світлиці, де на стінах сиротіли батькові шаблі й пістолі.
— Зайшов якось до мене, — тихо почав Кулябка, — один утікач із Дніпровської лінії, з Петровської фортеці, що на Азові. Признався мені парубок, що потрапив туди яко засуджений військовим судом за участь у різдвяному бунті на Січі. Два роки гарував на лінії і втік. Перебув якийсь час біля колишнього січового попа Тарловського, що тепер у Барвінковій паланці парафію займає, а далі наважився проситися до мене аргатом…