Пив кінь солодку воду і чекав, щоб піднялося сиве покривало над річкою, та воно залягло ще нижче, і тоді на ньому спливли і поволі потяглися супроти течії жевріючі вершини дубів й вершки тополь, схожі на жовті жагелі. А потім туман ліг на саме лоно ріки, втулився поміж береги й поплив разом з водою до лиману, і тоді над самим берегом моря забовваніла земляна фортеця з валами й сторожовими вежами; біля валів снували зморені козаки зі заступами, копали землю й носили її мішками та возили возами, і покрикували на них, вимахуючи нагайками, царські офіцери.
Вершник упізнав Петровську фортецю, бо ж Мамаїв кінь ніс його супроти часу, врізуючись у товщу прожитих років; вершник тут уже бував. Хто зна, де нині ці знедолені люди, та ось вони насипають вали, плугатарі орють лінію, що називається Дніпровською, врізаються у підчеревину Запорізьких Вольностей, будують бастіони супроти самих себе, щоб легше було потім їх самих упокорити, валять козацькі хати, зимівники, вирубують ліси, бо від Берди до Дніпра мусять збудувати сім фортець, а перша з них — Петровська над Азовським морем.
Офіцери підганяють нагайками землекопів, їм допомагають козаки з білими тасьмами на шапках — це ті, що погодилися замість лопати взяти до рук канчука, — а десь знімається пісня і квилить над розораним степом.
У городі у Глухові стрельнули гармати,
Не по однім козаченьку заплакала мати.
Поорали, посіяли, та нікому жати,
Пішли наші козаченьки лінію копати…
Гребе копитами сивий кінь, ірже — гей, та навіщо ж він виносив пана свого з неволі в неволю? Б’є копитом незагнузданий кінь, і зривається, і летить вихором навмання, витягнувши гривасту шию; лопотить вітер гривою, кінь вершника не слухає, втікає від неволі, що обступила світ з усіх боків. І враз зі свистом налітає на втікачів аркан, падає кружальцем на буйну голову коня — годі тобі розтривоженим гуляти! — зашморгнулася петля й потягла обох у провалля…
Павло скрикує і прокидається.
"Знову, знову кінь мій приснився. Оце й уся моя воля. Повік".
Лік днів губиться. Любимський лише здогадується, що надворі починається осінь: за фортечними мурами лютує вже Студене море, б’ється об валуни; за віконцем, що засвічується тепер лише на часинку, іноді пролітають жовті березові листочки — вістуни осені. Незабаром віконце зовсім погасне, і тоді лік нескінченних казематних днів загубиться назавжди.
І знову й знову одне й те ж повертається до свідомості: таки нема чого жити… Незрозуміло, чому засуджені на смерть так радо приймають заміну смертної кари довічним ув’язненням? Чи тому лише, щоб потім, у тюрмі, збагнувши беззмістовність свого існування, накласти на себе руки? Або щоб животіти гірше найнікчемнішої тварини? Чи не краще зразу ж віддати голову катові? Ба ні… То в чому ж річ? Певно, страшно йти на плаху. А чого страшно — болю? Але ж кожен знає, що болю відчути не встигне. Замаху сокири лячно. А може — небуття. Ну, а від своїх рук добровільний, усвідомлений кінець — легший? Очевидно, легший тим, що тоді смерть приходить без насильства. Насильство завжди страшне.
…Ранньої осені 1773 року Павло Любимський повертався з Києва до Лубен: київський митрополит відмовив у посаді. Натяки Гавриїла Кременецького на анонімні прокламації, що ходять між студентами, на виступ депутата від Лубенського полку під час засідання Комісії нового уложення насторожили Павла: преподобний отець цитував його слова. Хтось же таки виніс із Грановитої палати текст до кінця не виголошеної промови. Не сподівався цього, не розраховував на це, хоч прагнув, аби його слова якимсь чином дійшли до людських вух. Невже Полетика? Він залишився в Москві до кінця роботи Комісії. Його стосунки з Розумовським… Може, далася взнаки суперечка в Лубнах?.. Або котрийсь зі секретарів. Новиков?.. Навряд. Таки Полетика.
Дивний, не знайомий досі настрій охопив Павла. Хоч були тільки слова, але це вже — діло. Початок діла. А за ним, може, й доля, покликання, мета, життєвий сенс? Словом, стався поштовх, що раптом вигнав його на давно обрану дорогу, проте не там і не тоді, де й коли сподівався. Але стався. Заскоро? Бакалавр філософії ще не готовий? Як — не готовий? Готуватися можна ціле життя і нічого не зробити. Можна дурити себе й інших, що гартуєшся до великих діл, і залишитися водночас боягузом. А що, коли це перше й останнє діло — воно ж таке незначне? Але якби й таких багато… Можливо, це початок нової боротьби? І може, він, Павло, добрий буде на початок? Поштовх стався. Й боятися піти далі було б нікчемно. Навіщо тоді говорилися високі слова?
Любимський радів і водночас тривожився. Може бути, що його вже шукають. Треба дати забути про себе. Знайти собі пристановище хоча б при парафіяльній школі. Або ж у самій Москві. Вона велика, метушна…
Чим ближче під’їжджав до Лубен, тим дужче росла гнітюча тривога. Павло фізично відчував, як вона кільчиться на дні душі, пускає отруйні пагінці, що обплутують груди, присмоктуються до кожної клітини, і вже він знав, що засіяли цю тривогу не єхидні й погрозливі натяки Кременецького, а лихі передчуття — може, з Уляною що сталося? Павло дедалі настирливіше підганяв коня, якого подарував йому батько, рушаючи в похід. Промчав через Соборну площу, минув полкову канцелярію, здалеку вгледів на вітцівському подвір’ї дівочу постать, що виструнчилася тополиною у довгому чеканні; на мить відлягло від серця, але тут же вдарив зловістям її розгублений погляд, і сльози, і хлипання на його рамені.
Увірвався до хати, мати Меланія сиділа в чорній намітці, зав’язаній понад самі очі, і тоді Павло, зрозумівши все, припав до матері.
— Батько?!
— Батько… Під Чесмою… — прошепотіла мати тихо, без сліз: вона вже виплакала свою скорботу.
Не відчуття сирітства, бо ж був уже дорослий, і не плаксивий жаль, бо не вчили плакати козацьких синів, а тільки обурення й злоба пройняли Павла, і він закричав німотно: "За віщо? За рабство, дароване щедро з царициних рук, за скасування решток гетьманських свобод, за те, що козаки на панщину пішли, поліг мій отець?"
Пригадався тої миті Калнишевський і його слова: "Оборонятися мусимо, щоб не дати запрягти себе в ярмо, призначене для худоби…". "Так ось чого варті твої слова, отамане, якими ти зваблював мене з моїх захмарних висот на рідну землю… Ось куди ти спрямував свою зброю і свою думку — не проти, а на захист тих, що запрягли народ у ярмо поруч з худобою!"