— А що кому дасть ваш крик? — схопився роздратований Полетика. — Може, дасть він волю тим, що нині описані? Що ви пропонуєте de facto, крім фраз? Я ж бо гадаю, що український шляхтич…
— Лубенський замок українського шляхтича Вишневецького зруйнував Кривоніс, пане Полетика… Ви питаєте, чого я хочу de facto? He дати зажиріти вам, панове старшини, не дати спокійно спати рабовласникам і не дати вмерти вірі людей, яких записано в рабство. Ви ж приготувалися до тюрми, де є гірші й кращі каземати, де є ще й вигідні тюремні посади.
Кулябка підвів обидві руки, як священик у царських вратах.
— Товариство, товариство! Хіба ми зійшлися сюди для сварок? Нам треба написати заперечення "Настанові" Малоросійської колегії і взяти його зі собою для прочитання на Комісії. А для цього потрібен час. Вам обом треба те заперечення написати, вам обом і їхати до Москви… Ой, гаряча ти голова, Павле! Я ж кликав тебе для допомоги. А тепер боюся, щоб через тебе та не запідозрили нас у лихих замислах…
Любимський холодно глянув на Кулябку.
— Кожен уряд, пане полковнику, що підозрює свій народ у лихих замислах, сам дає тому народові спосіб і знаряддя йти супроти такого уряду. І здається мені, він невдовзі піде… Ну, вибачте за гарячковість. Залишаймося кожен при своїй думці й берімося до спільної праці.
Розділ восьмий
Втома здолала, а сон не приходить. Хтось уперто, мов шашіль у червоточині, наполягає: "Тук–тук, розчинися у вічній темряві, тук–тук, розчинися у темряві"; хтось могильно–холодним дотиком торкається рамена й спокусливо нашіптує–вмовляє: "Ходи, ходи, ходи", і заспокоює, і втихомирює душу цей звабливий шепіт.
Павло слухає й погоджується, тільки ще не знає, як це зробити, а втім, є найкращий спосіб — голодом, бо чогось кращого тут годі придумати; тож усе вирішено — без страху і докорів сумління.
Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до самих очей, і діймає Павла таке відчуття, ніби він фізично більше не існує, а живуть лише його думки, і аж моторошно стає від наївного помислу: певно, так почуваються душі в загробних царствах — думають, знають, розуміють довколишнє, а вдіяти не можуть нічого, бо ж безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або радіти за них і ще робити припущення, що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто, було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?
У казематній чорноті в’їдливі сумніви діймають душу колодника.
"Я пішов на те, на що не мислив іти, й опинився тут. А могло бути інакше. Я ж грав колись на сцені Києво–Могилянської академії роль розкаяного бунтаря. Можна було так лицедійствувати й далі — у житті. Це найкраща роль для лицедійства. З морально впокорених бунтарів державці вдоволені, й хоча не поважають їх, зате тримають у почестях і на видноті. Для прикладу невпокореним. Це досить вигідно: збунтуватися, а потім розкаятися. І справді, чому я над цим досі не замислювався? Той, хто хоче вигідно жити, — так жити, щоб нічого–нічого не бракувало, крім совісті, хай спочатку стане бунтарем, неофітом, сердитим протестантом, але хай нічого не робить таємно, щоб бува завчасу не потрапив поза суспільство, бо тоді впокорять фізично. Отже, виявляй, де тільки можеш, своє протестантство, лише лояльно, — і тебе не зачеплять, а приглядатися будуть усі. Станеш популярним, невдоволена частина суспільства назве тебе своїм кумиром, а владці — неблагонадійним. Отак і ходи поміж людьми в терновому вінку, аж поки не побачиш, що гра доходить до краю. А тоді якнайскоріше оголоси прилюдно, що ти заблудився, поший у дурні тих, які тобі повірили, і стань для них прикладом тверезості. Тоді матимеш усе: посади, за які люди правовірні, але не наділені від Бога хитрістю, тяжко працюють увесь вік і здебільшого домогтися їх не можуть, багатство і навіть прихильність поміркованих. Усе, крім сумління.
Однак це вже цинізм, Павле…
Але ти хочеш, щоб по тобі залишився слід, і ти не впевнений, чи пам’ятатимуть нащадки твою пожертву… Не розпачай: справа, яку провадив домашній кат Катерини II — начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, зберігатиметься вічно в архівах, і колись… Знайдуть дослідники колись справу Павла Любимського, якого допитував сам Шешковський; усе згорить, тільки не це. Тюремну документацію берегтимуть тирани собі на ганьбу всіма способами: замками, сторожею, страхом. І колись, коли пам’ять про них опиниться на лаві підсудних, нащадки розіб’ють замки й витягнуть на світ Божий поховану правду про людей. І розвінчані будуть достойники, і осуджені високородні, і честь віддадуть знедоленим і опльованим".
А Шешковський цілий місяць ретельно Павла допитував, і писар ретельно записував…
Ш е ш к о в с ь к и й. Ви, голубе, забрали в мене надто багато державного часу, я більше року ловив вас і тепер хочу якнайскоріше закінчити справу: самі бачите, скільки в нас роботи після Пугачова. А будете опиратися — порозмовляємо з тортурами.
Високий шеф ката Пахомія, нинішнього напутника Павла Любимського, хоч і менше був переконаний у правоті свого покликання, ніж його слуга, проте домігся незрівнянно вищої посади й беріг її ревною службою, прилюдно називаючи себе вірним псом її величності. Він був не лише виконавцем — він творчо працював. Щодня допізна затримувався після служби в канцелярії Таємної експедиції за стінами Петропавловської фортеці, у поті чола працюючи над рисунками й макетами: удосконалював знаряддя тортур, які потім застосовував у справі. Степан Іванович мав доступ до царських покоїв, де з ним, правда, ніхто не вітався, хоч боявся кожен, бо всяк міг у лиху годину потрапити до його рук. Подавав йому два пальці лише всемогутній Потьомкін, що кожного разу не забував спитати: "Як батожиться, Степане Івановичу?" — "Помалу, помалу, ваша світлість", — спокійно відказував Шешковський, пильно приглядаючись до пихатих владців, з яких кожен, крім її величності, у добрий час може запрагнути не тільки привітатися, а й полизати йому правицю.