— Тоді я можу виправдати й Теплова.
— А–а, ви про те… Розумію, Кириле Григоровичу, болить. Та не тільки вам. Але потіште себе тим, що є ще суд історії.
— Суд без суддів не існує, шановний приятелю. А судді будуть теж розцінювати все, в тому числі й суперечку Розумовського з Тепловим, стосовно своїх політичних потреб і за рівнем свого інтелекту. Ну, розберися, хто має рацію: Потьомкін, що пнеться на місце Орлових, чи Орлов, який побив Потьомкіна?
— Тут інша річ. Талант у них однаковий, чесність теж, а причина конфлікту — суперництво.
— Ні, ні, ви не спрощуйте сократівської тези, в якій виразно сказано: талант іде в парі з чесністю. Ха, яка дурниця! Політичний талант нашої імператриці справжній, а йде в парі з нечуваним єзуїтством. Який фарс! Німкеня посилає війська до Польщі на захист православних, своїх же православних тримає у рабстві, а короля Польщі Понятовського примушує оголосити її збройне втручання благодаттю. Історія розсудить… Розсудить так, як вигідно буде майбутнім суддям. А вони теж матимуть на що опертися — на силогізм Сократа, й проголосять загарбництво Катерини і прислужництво Понятовського актом чесності. Ні, даруйте, Григорію Андрійовичу, і хай мені вибачить Сократ, злочиннішої тези годі й придумати! А незабаром ми будемо присутні на великому видовищі чеснот — на Комісії нового уложення…
— Ваш скепсис, Кириле Григоровичу, для вас корисний: він заспокоює. Але нікому, крім вас, допомогти не може. Ви невдоволені, бо й важко нині радіти з чого–небудь, та не хочете визнавати того, що може принести хоча б дрібну користь.
— О, це щось нове! Я роздам селянам свої маєтки і зроблю дрібну користь.
— По–перше, ви цього не зробите. По–друге, цього аж ніяк не можна робити: нині не час для демократії. Республіканство віджило свій вік, а для нашої нації навіть шкідливе: нам треба розвивати своє дворянство, щоб чужому місця не було. І тому я думаю, що Комісія нам потрібна як трибуна…
— Грайте, грайте і ви ва–банк. Що ж вам іще залишилось?
…Весілля було тихе, негучне. І несподіване, як Павлове й Улянине кохання. Дружбував у Павла Сисой Шалматов. Був він сумний, хоч і багато пив. А люди розійшлися і подейкували, що сумне буде й життя молодих, бо на весіллі не було музик і п’яні козаки не валялися покотом на обійсті хорунжого.
Одразу ж після весілля Сисой попрощався з молодими. На Січ мусить: давно вже чекає на нього Калнишевський для роботи в Покровській церкві. А він чомусь забарився.
— А коли яка, не дай Господи, веремія трапиться, Павле, а тебе тут не буде, то не турбуйся: я повернуся, і волос не впаде з голови твоєї Уляни.
— Гаразд, Сисою.
…Села маїлися китицями яблуневого цвіту, молоділи ліси за Черніговом, а далі щораз ширше розлягалися степи і ниви, закожушені озиминою. Обличчя фельдмаршала пожвавішало, душу сповнили передчуття солодкого спокою серед рідної природи і лінива байдужість до всього, що діється довкола.
"Що ж нам іще залишилося?.. Я й справді роздам селянам маєтки, а мені вистачить царської пенсії. У батуринському палаці влаштую семінарію. Цариця дозволить, вона ж просвітителька. Дрібну користь… А сам задовольнюся малим. Чиї це слова — "вдовольнися малим"? Ага, того дивака Сковороди. І справді, чого мені ще потрібно? Для дочок великого посагу не треба, хай знаходять собі багатих женихів. Продам палац у Петербурзі і якось їх вивіную. Для синів вистачить і малого, хай живуть скромно. Я ж колись ходив у кобеняку…
Правда, я був сином лемешівського пастуха, а вони — діти фельдмаршала. Кобеняк їм не підійде. Що ж, продам батуринського палаца. А семінарія? Обійдеться без семінарії. Сини зате будуть ученими. Це теж дрібна користь для народу. Може, й не зовсім дрібна. А куди я сам подінуся? Вибудую зимівника над Сеймом і разом з Катериною Іванівною… Чи ж вона захоче? Розумовська з роду Наришкіних, колишня фрейліна, гетьманша, жінка президента Академії, фельдмаршальша — в зимівнику? Ні, палац у Батурині залишу, а петербурзького продам. Це для дочок. Для синів — половину гадяцьких земель. А решту таки роздам. Таки роздам…"
— Кириле Григоровичу, чуєте, Кириле Гри… Погляньте, — перебив його марення Полетика. — Погляньте, що там робиться?
Розумовський виглянув з карети. Над селом, яким саме проїжджали, лунав лемент і плач жінок та дітей. Наказав машталірові спинити коней на краю сільського майдану.
У селі чинилося якесь дике свавілля. По обійстях метушилися солдати, виганяли з хат людей і виводили на майдан, де стояли офіцери й писарі з перами за вухами й товстими книгами під пахвами. Солдати вишиковували людей у довгий ряд, гарикали, штовхали у спини, писарі підходили по черзі до кожного — малого, старого, дужого чи каліки, — щось запитували й записували у книги, раз у раз викрикували прізвища. Записаних у книгу помічали по одягові вуглем і відводили набік. А на подвір’ях комісіонери записували коні, корови, реманент.
Офіцер помітив карету, підбіг до вельмож.
— Ваше сіятельство, генеральний опис…
— Іди пріч! — прикрикнув Розумовський на розгубленого офіцера і, взявши під руку Григорія Андрійовича, майже силою заштовхав його до карети.
— Генеральний опис Малоросії, — пояснив Розумовський Полетиці, коли коні рушили. — Президент Малоросійської колегії Румянцев управляє краєм…
— Генеральний опис перед закріпаченням, — зітхнув Полетика. — То чи ж я не маю рації, коли хочу відстояти на Комісії права нашого національного шляхетства? Щоб хоч його не захомутали…
— Маєте рацію, — тихо відповів Розумовський. — Свій хоч скривиться.
І подумав про себе: "Упало й на Україну, як іній на руно… Ні, немає сенсу роздавати маєтки: опишуть… Краще вже подавати ялмужну, бо ще є з чого. А це теж дрібна користь".
…Любимський ще далекий був від цього світу, ще, може, й не вірив, що він ось тільки–но назавжди поєднав себе з людьми, від яких збирався було утекти, можливо, не відчував повноти щастя й тривоги, а вже вслухався у мову Кулябки й Полетики, а вони говорили й говорили, і врешті він, збагнувши суть їхньої мови, підняв руку, щоб спинити їх велеречивість.
— Я проїхав, панове, тисячі верст, кинувши студії щонайменше на рік, бо повірив, що для важливої справи потрібен тут. — Голос його був тихий, здивований. — А ви мені говорите про дрібну користь… Я, зрештою, не вірю ні в яку Комісію, нічого вона нам не дасть. У придворному театрі готується вистава, на якій має бути присутній Вольтер. І тільки. Але як він уже туди запрошений — символ європейського розуму і якоюсь мірою історик нашого краю, то голос наш повинен звучати не по–жебрацьки, а трубно, як це личить народові, що має свою історію… Не перебивайте, полковнику, бо ви думаєте зараз не про те, що скажуть про нас нащадки, і не про те, на чому вони будуть вчитися, розгорнувши сторінку історії епохи Кулябки, а про бочки зі скарбом Наливайка чи про щось тому подібне… Ви говорите, Григорію Андрійовичу, про випадковість республіканства на Україні і на ґвалт ратуєте за зрівняння у правах козацької старшини з російським дворянством. Я розумію: у вас чималий маєток біля Погару. Але що це дасть людям, яких комісіонери виганяють на опис?