— Пане Міллер, — відповів товстолиций, меланхолійний на вигляд добродій. — Я вас знаю як доскіпливого історика, і тому мені потрібна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обійтися. Я вас розумію… Придворний історик, у шані, а тут — мало що не крамола. Зрештою, я й міг сподіватися на вашу відмову. Ви чужинець, що працює в Росії, але її не знає і тому не вболіває за її долю. Що ж, на тому ми й закінчимо нашу розмову. Читайте собі "Всяку всячину" Козицького — нею опікується сама цариця, а та "Всячина" дає поради цілком аналогічні до тих, які ви мені тільки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкається пороків суспільства, а показує приклад в образі людини досконалої.
— Я б не сказав, що "Всяка всячина" тільки медом мастить…
— Ні, ні, що ви! Ось в останньому, здається, номері… Не читали? Дуже сміливо сказано: "Багато молодих дівчат панчіх не підтягають, а сідаючи, ногу на ногу закладають, через що підіймають спідниці так високо, що іноді і сіє побачити можна…"
"Це ж Новиков! — зорієнтувався Любимський, та не підводив погляду, потупив очі в тарілку, їв. — Але я його вже звідкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зі секретарів на Комісії нового уложення…"
Міллер збентежився. Він ніяково глипнув на сусіда, оглянувся по боках і проказав тихо, поклавши руку на рамено співрозмовникові:
— Ви, гер Новиков, не розумієте одного: міць нашої держави в однодумстві. Дарма корите мене, що я не патріот Росії. Я більше хочу їй добра, ніж ви, таж ваші журнали просто закликають, ну… до бунту!
— Однодумства принижених і тих, хто принижує, не буває, пане Міллер. Ви подивіться, як закріпачують усю Росію з краю в край. Кріпосництво, мов чума, повзе на здавен–давна вільний південь… — Новиков скосив очима на сусіда і продовжував уже по–німецьки: — А ви, пишучи свої розправи про запорізьких козаків, сприяєте їх закріпаченню. В ім’я чого? Нині Росія воює з Туреччиною. Хто допоміг здобути блискучі перемоги в Чесменській бухті, під Ларгою і Кагулом? Козаки. Чи воювали б ці самі люди так героїчно, якщо б вони були кріпаками? Чи вигідно Росії перетворювати лицарів, вірних престолові, в рабів? Раб за кайдани воювати не схоче…
— Ого! — Міллер у подиві відкинувся на спинку крісла. — Ваші погляди, бачу, надто крайні, гер Новиков. Бог мені свідком, я не чекав… Таж ті так звані Запорізькі Вольності вже давно не повинні існувати — як поганий приклад народам імперії. Хто ж ті козаки? Вони вважають себе окремою народністю і знати того не хочуть, що історія їхня створилася штучно, а насправді є похідною від історії російської монархії. Я об’єктивний історик, і тому не отверзуться мені уста називати цей набрід військом. Лицарі! Вони ж заманюють до себе підмовою й обманом не тільки малоросіян, а й татар, великоросів, іудеїв — дезертирів і злодіїв, — яким дають притулок і зброю. Це розгнуздані й різновірні нероби, що не орють, не сіють, а грабують і ніяких писаних законів не мають.
— Брешете! — пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський підвівся, повторив: — Брешете, чужинче! Обливаєте болотом лицарство, що пліч–о–пліч із московськими полками проливає свою кров на морі й на суші. Писаних законів не мають? А про універсали Богдана Хмельницького ви, історик, ніколи не чули?
Стриманий Міллер намагався зберігати зовнішній спокій, він підносив до очей пенсне, проте пальці не хотіли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й теліпалося на камзолі.
— Яке нахабство, — прошепотів історик. — Не відрекомендувалися, хто ви такий, і втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…
— Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.
Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.
— Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, — звернувся Мілер до Новикова, — про розгнузданість цього люду, позбавленого будь–якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.
— Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.
Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.
У земському дворі його тримали недовго. Обер–поліцмейстер пошпортався в паперах, звірив прізвище затриманого зі списком підозрілих, приглянувся до його обличчя і попередив:
— Не буянь, не богохуль і не крамольствуй. — Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав півголосом: — Пан Міллер до самої цариці вхожий!
Ні, ні, треба бути спокійним, на одному місці два рази те саме не відбувається. Шарль прийде…
"Павлику, Павле!.." — "Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати".
Вчора… Після розправи на Болоті болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимує цього року в Москві — його запросили вступити до Вільного російського зібрання при Московському університеті. Новиков вийшов до вітальні в теплому ворсистому халаті, неспокійний, стривожений. Невизначено показав рукою на крісло, а сісти не попросив. Сказав тихо:
— Я до ваших послуг…
Любимський зам’явся. Він побачив Новикова іншим — зляканим. "Живописець" закритий, а тепер — Пугачов…
— Миколо Івановичу, — промовив, — я у вас нічого не хочу просити. Я тільки що звідти… Ви не знаєте мене, хоч були присутні при нашій "дискусії" з Мілером. Пригадуєте, що в 1767 році на одному зі засідань у Грановитій палаті, коли черговим генерал–ад’ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офіцерів для редагування письмових справ…
— Так, так, я був секретарем Комісії. Вас я упізнав ще тоді, в остерії. Та що ви хочете мені сказати?
— Я тільки що з Болотної площі. Хотів побачити вас.
— Навіщо це вам? — неохоче відповів Новиков. — Бачите, що робиться. Я мимоволі згадую слова Міллера: "Ви кличете до бунту". До речі, він пише для його сіятельства Паніна прокурорський акт про запоріжців… Мене теж злякав бунт Пугачова. Стільки крові… Я не підозрював, що моя мирна критика пороків суспільства піде в унісон з кривавим розгардіяшем.