Любимський нервово стискає кухля в долонях, і пружну стрічку настирливої думки: "Чому його ще нема?" — пронизують недоладні згадки, щезають і знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаїтити тягучий час чекання.
"Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собі книжка, рукою писана?"
Це київський митрополит, опікун академії Гавриїл Кременецький.
"А що, вже з’явилися оди, присвячені нашій благодійниці?"
"Ви зухвалець, я це знаю з опінії, яку дав на вас інспектор козацького земляцтва у Страсбурзі. По неділях відмовлялися читати в церкві "Апостола", серед земляків проповідували догмати, неугодні православній вірі. Я не про оди, присвячені її величності… А ось такі слова: "Коли б хто–небудь копнув п’ядь землі на місці Таємної канцелярії, то ударила б з неї фонтаном людська кров…" Яка крамола, правда?
Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думці до тридцяти… Нема.
"Я прийшов до вас, ваше преподобіє, не вислуховувати подібні слизькі розмови, а дізнатися, чи надасте ви мені клас французької мови".
"А ці крамольні вислови доволі близькі за своїм змістом до однієї промови, виголошеної у Грановитій палаті на Комісії нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуєте собі, хто її виголошував? Таємна експедиція ревно зацікавилася… А та книжечка во мнозіх списках — не хвилюйтеся, почерки розмаїті — блукає серед спудеїв. У нас уже вилучені, а от у Московському університеті один спіймався…"
Будинок Міллера надто скромний як для офіційного придворного історіографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, історикові змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлітню історію козаччини.
"Чужинцю, ви брехун!"
Це було пізніше, тут, в остерії біля стіни Китай–города…
"У Києво–Могилянській академії до французького класу приймаємо… є вже претендент".
"Чи не можна дізнатися, в яких академіях або педагогіумах учився оний?"
"Можу сказати. Це ієродиякон серб Арсеній Малкович. У Страсбурзі студіозусом, правда, не був, проте він виграє перед вами офіційним документом — опінією похідної канцелярії про добропорядну поведінку на військовій службі".
"А крім документа він має що–небудь — отут?"
Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобі звелено німувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.
"Ваша поведінка в моїй присутності цілком підтверджує запевнення інспектора про вас. Сьогодні нам потрібні, передовсім, благонадійні люди. Її величність, ось звольте поглянути, надіслали листа. "Хай дітей не посилають до іноземних училищ, бо там вони розділяються на два класи, однаково шкідливі суспільству: одні явні безбожники, інші ж лицеміри".
"Досить, ваше преподобіє. Про лицемірство вам варто б помовчати… "А як з’явиться між вами свій пророк, мусите вбити його". Пам’ятаєте, з П’ятої книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звідси під приводом надання вищої посади при дворі. Сковороду не запросили, зате широко відчиняєте двері блюдолизам і невігласам. Це страшно, коли святинею науки починають керувати такі мислителі, як ви".
О, пішов димок з димаря. Придворний історіограф гріється… А Шарля нема…
Думав загубитися в Москві, на Україні далі вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор університету Приклонський мовчки вислухав, спідлоба глянув на Любимського й подав йому папір з гербовою печаткою. "Оному Павлу Любимському, що підозрюється у крамольних писаніях на шкоду вірі й отечеству, посад не давати, а сповіщати негайно до поліції про його появу". Директор підійшов до книжкової комоди, вийняв аркуша і прочитав: "Кара буде лживим суддям, що стали розбійниками і душогубцями. Одягнуть на них волосяні свити й примусять їх у монастирях носити воду".
"За читання таких писаній, — директор дивився повз Любимського, — ми веліли шмагати спудеїв посполитого стану різками по голому заді, синів дворян — лінійкою по штанях. Для вас приготоване дещо інше. З Богом, з Богом, юначе!"
Димок уже не куриться. Може, історик Міллер вибирається до цариці до Коломенського? Або ж зайде до остерії на філіжанку турецької кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тоді. Але ж ні, на тому самому місці ніщо не повторюється.
Любимський сидів уже колись за цим самим столиком. Більше року тому. Швейцар відганяв від дверей аристократичної остерії людей простого стану. Павлові ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Він присів і замовив обід. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панів. Один — низький, високочолий, з великою квадратною головою — старий уже, другий — молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комір коричневого сурдута.
Швейцар провів їх до столика, сусіднього зі столиком Любимського; зайняті розмовою, вони сіли, не звертаючи уваги на присутніх в остерії.
— Давно з Петербургу? — спитав квадратоголовий.
— Давненько. Я багато часу проводжу в Москві. У вітцівському домі біля Серпуховських воріт або ж у помісті Авдотьїному біля Коломенського. До рідних пенатів завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до історії, хочу видати старовинні грамоти… .
— Я улещений вашим візитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицію. Це, безперечно, цікаво — видати старовинні грамоти, і я… Я б… Але ваша журналістська діяльність… Ні, ні, я розумію, ви розпочали в Росії вельми благородну справу, в нас досі не було справжньої журналістики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашій необережності. "Они работают, а вы их труд ядите!" Та за такий епіграф, сакрамент!.. Нічого дивного, що цензура закрила вашого "Трутня". Ще б пак… Я зацікавився, уже зовсім предметно, "Живописцем". Ви знаєте, цей журнал зовсім інший, це серйозне періодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номері, — він вийняв з кишені камізельки удвоє складеного часописа, розгорнув і тицьнув пальцем на крайній стовпчик першої сторінки, — ну, навіщо це вам? Ви послухайте і вдумайтеся: "Бідність і рабство всюди мені зустрічалися в образі селян. О людяність! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собі подібних людей!" Я зовсім не здивуюся, якщо завтра закриють і цього вашого журнала.