Кажуть, що біля церкви Різдва Богородиці, коли вже новгородський архієпископ Дмитрій Сєченов поблагословив Катерину на царство, а Семенівський і Преображенський полки були готові до присяги, імператриця враз згадала, що не має мундира, в якому могла б з’явитися перед військом.
Кажуть…
Вахмістр кінної гвардії Гришка Потьомкін сидів верхи на чорному арапові — крайньому від входу до церкви Різдва. Темно–смаглявий, чорноокий, з енергійно випнутими щелепами й гострим носом, він вирізнявся серед лави кінних гвардійців і виглядом, і зростом, а ще його очі жагуче пасли вхід до церкви, наче звідти повинно було випурхнути його особисте жадане щастя. Він ніколи не бачив Катерини, та про її красу й легковажність наслухався чимало. Військові смакували небилиці про Катеринині інтимні зустрічі зі секретарем англійського посольства польським шляхтичем Станіславом Понятовським, з цальмейстером гвардійської артилерії Григорієм Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпікантніші сцени зустрічі з доступною дружиною імператора, та більших амбіцій, ніж ліжко зі світською дамою, у Гришки Потьомкіна не було. Але ж вона нині — цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер іншого змісту, проте реальність самого знайомства відійшла на недосяжну віддаль. І тут несподівано він стоїть крайнім у лаві — зблизька побачить красуню–владичицю, він усю жадобу вкладе у свій погляд, тільки щоб вона глянула на нього.
Вахмістр умовляє себе, що йому сьогодні пощастить. Він повинен узяти від життя більше, ніж інші. Дотепер йому по–чортівськи не щастило. Вічні нестатки в його батька — зубожілого смоленського дворянина, напівголодне навчання у Московському університеті й принизливі обіди в барона Строганова. Далі — неусвідомлений потяг до церковнослужительства: він добровільно прислужує в церкві Миколая Чудотворця, роздмухує кадило, виносить свічки перед святими дарами і в компанії кепкує зі самого себе, що стане архієреєм. Потім — виключення з університету за лінощі і — військова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врешті — вахмістр. Боже, яка жахливо бездарна кар’єра! А він відчуває, знає, що здатний на більше.
Сонце вже зійшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, німо стояли солдатські лави, і тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводі почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з криноліном. Її міцне підборіддя підкреслювала вольова складка, очі блакитні, жваві й удавано привітні. Вахмістр Потьомкін вмить розчарувався у її вроді, але ж тепер йому й не потрібна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина імператора, а сама імператриця і володарка.
Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо більше такої нагоди не буде ніколи. О, якби пощастило: у Потьомкіна стільки хитрощів, зла, веселості, енергії — дайте лише висоту, і він осліпить усіх, і цих теж, які ось вийшли зі собору за царицею — набундючені, пихаті. Хто ж вони такі — улюбленці фортуни? Адже всі, крім родовитого графа Паніна, чорна чернь!
Он Розумовський. Каптан аж тріщить під тягарем орденів та медалей. Президент Академії, гетьман, граф, ха–ха! Якби не його брат Олексій, якого запримітила цариця Єлизавета у придворному хорі і взяла собі за коханця, пас би Кирило Розум і донині громадську череду у своїх Лемешах на Чернігівщині.
Дивись, і Теплов тут, цей в’юн усюди влізе… За Єлизавети був другом дому Олексія Розумовського і гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярії Академії; обрали Кирила гетьманом — Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею — буде він у неї щонайменше писарчуком. А хто такий Григорій Теплов? Син грубника, в отроцтві — служка у віце–президента найсвятішого Синоду архієпископа Феофана Прокоповича…
І нарешті два велетні — Олексій і Григорій Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.
Чом же його, дворянина Потьомкіна, має обійти щастя?
Вахмістр чіпким поглядом обмацує постаті щасливців, що йдуть за молодою царицею, і м’якшає його зір, коли зупиняється на обличчі її величності.
Катерина окидала поглядом суворі шереги готових до присяги воїнів, галасливий натовп, що не вміщувався на Невському, і нервова напруга розтавала, її місце займало відчуття сили і влади, і це дозволяло їй бути зараз зверхньо поблажливою: ніч спрацювала на неї. Вона граційно подала Паніну руку, ступила в його супроводі на східці й промовила московською з відчутним німецьким акцентом:
— Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формі; як прийматиму присягу вірного мені війська?
Граф Панін знітився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрібне з–під землі, Теплова заступив своєю велетенською постаттю Олексій Орлов — рожевий шрам, що перетяв його щоку від вуха до рота, почервонів, — він прудко позирнув на шерегу гвардійців, перехопив жахкий погляд вахмістра, моргнув йому бровою.
Рвучко виступив кінь Потьомкіна перед лави, вахмістр миттю скинув зі себе ясно–зеленого каптана з червоними вилогами, срібний ґудзик пирснув, упав до ніг цариці.
— Галантно, хоч і не в міру поквапливо, — мовила півголосом Катерина, глянувши на офіцера, смагляве обличчя якого вмить зблідло.
Потьомкін, рятуючи своє становище, зіскочив з коня, підняв із землі ґудзика.
— Віддайте і цю регалію, молодче, адже ваш мундир весь належить віднині мені, — промовила з іронією Катерина, простягаючи руку за каптаном. — А він не простий і вельми відрізняється від інших, — кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмістра, який ураз спалахнув червінню.
Райткнехт підвів Катерині коня, її підсадили Орлови. Потьомкін посміливішав, подав цариці трикутного капелюха. Олексій Орлов скривився.
— Ви надто запопадливі, вахмістре, — прошипів крізь зуби.
Катерина почула слова Орлова, посміхнулася.
— Майоре, — сказала, — візьміть сьогодні до петергоф–плутонгу цього молодця, його ж самого запишіть до камер–юнкерів, — і сіпнула поводи коня.
Царський почет, за ним військові колони, позаду натовп рушили уздовж Невської першпективи до Двірцевої площі.