Він покінчив із кубізмом, він пройшов його наскрізь. Однак дисципліна кубізму не дозволила йому впасти у крайність культу природи. Він брав від природи її багаті, витончені, досконалі форми, але завжди прагнув перевтілити їх у щось цілісне, хвилююче просте й абстрактне; сполучити максимальний реалізм з максимальним спрощенням. Він завжди пам'ятав про дивовижні досягнення Караваджо. З темряви виникали форми реальності, що живе й дихає, шикувалися в композиції, настільки ж кристально прості та єдино можливі, як математична ідея. Гомбо думав про "Апостола Матвія", про "Розіп'ятого Петра", про "Лютніста", про "Магдалину". Він знав секрет, той геніальний убивця, він знав секрет! І тепер Гомбо шукав його сам, ішов по сліду. Так, це буде щось карколомне, тільки б ухопити його!
Тривалий час у його мозку розбухала, як на дріжджах, одна ідея. Він виконав цілу папку етюдів, намалював картон; а тепер ця ідея набувала форми на полотні. Людина, що впала з коня. Велетенська й худа біла запряжна коняка займала верхню половину картини. Її низько опущена голова перебувала в тіні, а зір притягало величезне кістляве тіло та ноги, які стояли по обидва боки картини, ніби колони арки. На землі, між тими ногами, лежало вкорочене перспективою тіло людини, з головою на передньому плані та з широко розкинутими руками. Біле холодне світло падало з точки справа на передньому плані. Тварина й людина на землі були яскраво освітлені; а навколо них, перед ними й за ними чорніла ніч. Вони були самі в мороці, в них утілився всесвіт. Під аркою кінського черева, між ногами, погляд наштовхувався на непроникну темряву; внизу простір замикався тілом розпластаної людини. Похмура безодня в центрі, оточена світляними формами…
Картина була готова більш як наполовину. Гомбо весь ранок малював людину і тепер відпочивав, курячи сигарету. Відкинувшись назад, так що стілець уперся в стіну, Гомбо замислено дивився на полотно. Йому було приємно і водночас неспокійно. Сама по собі річ була гарна: він це знав. Однак те "щось", до якого він прагнув, ухопив він його чи ні? І чи вхопить хоч коли–небудь?
Обережний стук у двері — тук, тук. тук! Здивований Гомбо обернувся. Коли він працював, ніхто не смів турбувати його; це був один з неписаних законів.
— Заходьте! — покликав він. Двері розчинилися, і в них з'явилась верхня половина Мері. Вона наважилась подолати лише два щаблі. Якщо він її не пустить, то відступ буде легший і почесніший, ніж коли б вона піднялася на самий верх.
— Можна зайти? — спитала вона.
— Звичайно.
Мері перескочила два останні шаблі й за мить переступила через поріг.
— З другою поштою вам надійшов лист, — сказала вона. — Я подумала, може, це щось важливе, і ось — принесла його вам. — Коли вона подавала листа, її очі, її дитяче обличчя сяяли щирістю. Більш благенького приводу вигадати було неможливо.
Гомбо глянув на конверт і поклав його до кишені, не розпечатавши.
— На щастя, — сказав він, — нічого важливого. А проте, дуже вам вдячний.
Запала мовчанка; Мері почувала себе трохи ніяково.
— Можна подивитися, що ви малюєте? — нарешті зважилася попросити вона.
Гомбо викурив сигарету тільки до половини; однаково він не малюватиме, поки її не допалить. Він подарує Мері ці п'ять хвилин, що відділяють його від сумного обов'язку.
— Найкраще дивитись на неї звідси, — порадив він.
Якийсь час Мері дивилася на картину мовчки. Вона просто не знала, що сказати, вона була вражена, була у скруті. Сподівалася побачити шедевр кубізму, а перед нею було зображення людини й коняки, намальованих просто–таки з ганебною схожістю. Вона була дезорієнтована. Можна прийти в захват від репрезентативізму у творах старих майстрів. Але в сучасника?.. У вісімнадцять років їй би це ще могло сподобатись. Але тепер, після того, як вона пройшла п'ятирічну школу в найкращих знавців, її інстинктивною реакцією на такий зразок неорепрезентативізму могло бути лише презирство — вибух зневажливого сміху. Що він собі думає, цей Гомбо? Так безпечно було захоплюватися його попередніми картинами. А тепер Мері не знала, що й думати. Вона опинилася в дуже скрутному становищі.
— Чи не забагато світлотіні? — ризикнула вона нарешті і в душі привітала себе з тим, що знайшла таку делікатну і водночас таку гостру критичну формулу.
— Правильно, — погодився Гомбо.
Мері була задоволена; він узяв до уваги її критичну думку; це була серйозна дискусія. Вона схилила голову вбік і примружилась.
— По–моєму, це страшно мило, — сказала вона. — Але звичайно, це трохи занадто… занадто… trompe‑l'oeil (обман зору), як на мій смак. — Вона подивилася на Гомбо, який не відповідав, а курив далі, замислено вдивляючись у картину. Мері провадила; — Коли я була в Парижі цієї весни, я бачила багато Чуплітського. Я у величезному захваті від його картин. Звичайно, це страшенно абстрактно — страшенно абстрактно і страшенно інтелектуально. Він лише накреслює на полотні кілька поздовжніх фігур — абсолютно пласких, розумієте?
— і намальованих чистими грунтовими кольорами. Але композиція в нього просто чудова. Що день він стає абстрактнішнм. Коли я була там, він відмовився від третього виміру і вже збирався відмовитися й від другого. Каже, що скоро буде лише чисте полотно. Це логічне завершення. Повна абстракція. Живопис себе вичерпав, він його кінчає. Коли досягне чистої абстракції, то збирається взятись до архітектури. Він каже, що це інтелектуальніше, ніж живопис. Ви згодні? — спитала вона на останньому диханні.
Гомбо кинув недокурок і наступив на нього.
— Чуплітський закінчив малювати, — сказав він. — Я закінчив сигарету. Але малювати я буду й далі. — І, підійшовши до неї, він обійняв її за плечі й одвернув від картини.
Мері подивилась на нього. Її волосся відкинулося назад, мов безшелесний золотий дзвіночок. Очі в неї були ясні; вона всміхалася. Отже, та мить настала. Його рука обнімає її. Він посувався повільно, майже невідчутно, і вона кудись рухалася разом із ним.
— То ви згодні з Чуплітським? — перепитала вона. Може, та мить і настала, але вона й далі буде інтелектуальною, серйозною.
— Не знаю. Мені доведеться над цим подумати. — Гомбо послабив обійми, його рука впала з її плеча. — Обережно спускайтеся драбиною, — порадив він.