Жовтий Кром

Сторінка 16 з 48

Олдос Гакслі

Роздуми про велич минулого завжди хвилювали Г енрі Уїмбуша. Коли він говорив, його обличчя жвавішало й аж світилося під сірим котелком. Думка про ці зниклі вбиральні глибоко зворушувала його. Він замовк; поволі обличчя його знов посіріло і стало двійником капелюха, яким було затінене. Запала мовчанка; здавалося, всіма заволоділи одні й ті самі меланхолійні думки. Яке воно все скороминуще і водночас незмінне — пішов у небуття сер Фердінандо із своїми вбиральнями, а Кром стоїть і надалі. Яке яскраве в небі сонце, і яка невблаганна смерть! Шляхи господні недовідомі; шляхи людини ще незбагненніші…

— Аж серцю весело, — озвався нарешті містер Скоган, — коли чуєш про цих примхливих англійських аристократів. Створити собі теорію про вбиральні і збудувати величезний, розкішний дім для того, щоб утілити її в життя, — це надзвичайно, це незрівнянно! Мені приємно про них думати: ексцентричні мілорди, що мандрують по Європі в громіздких каретах з найхимернішнми намірами. Один вирушає до Венеції, щоб купити горло Ла Б'янкі!; певна річ, він не одержить його, доки вона не помре; пусте, він ладен чекати; він володіє колекцією заспиртованих горлянок уславлених оперних співаків. А інструменти славетних віртуозів — їх він також збирає, він спробує вмовити Паганіні, щоб той розлучився із своїм маленьким Гварнері, але в нього мало шансів на успіх. Паганіні не продасть своєї скрипки; та, може, він пожертвує хоча б однією із своїх гітар. Інші схибнулися на повстаннях — і ось один вмирає жалюгідною смертю серед диких греків, другий у білому шоломі веде італійців на їхніх гнобителів. Ще інші просто байдикують і демонструють на континенті свої химери. Вдома на дозвіллі вони викаблучуються ще вишуканіше. Бекфорд будує вежі, Портленд риє нори в землі, мільйонер Кавендіш живе в стайні, не їсть нічого, крім баранини, й розважається — о, лише заради власної втіхи — тим, що на півстоліття випереджає відкриття в галузі електрики. Славетні диваки! Вони здатні оживити будь–яку епоху. Коли–небудь, любий Денісе, — сказав містер Скоган, звертаючи на юнака блискучі, як намистинки, очиці, — коли–небудь ви повинні стати їхнім біографом. "Життя диваків". Яка тема! Я й сам залюбки взявся б за неї.

Містер Скоган замовк, знову глянув на височенний будинок, потім двічі або тричі промимрив слово "ексцентричність".

— Ексцентричність… У ній виправдання всіх аристократій. Вона виправдовує нетрудящі класи й успадковане багатство, привілеї можновладців та всі інші подібні несправедливості. Щоб зробити на цьому світі щось розумне, потрібен клас людей, надійно застрахованих від громадської думки й злиднів, людей, які не працюють і не приречені марнувати свій час на ідіотську рутину, що йменується Чесною Працею. Потрібен клас, члени якого можуть думати і, в певних межах, робити, що їм заманеться. Потрібен клас, у якому люди, обдаровані ексцентричністю, можуть її собі дозволити і в якому ексцентричність взагалі терплять і розуміють. Ось що важливе в аристократії. Вона не тільки ексцентрична сама по собі — і часом у грандіозних масштабах; вона також допускає, ба навіть заохочує ексцентричність в інших. Ексцентричність митця чи модного філософа не викликає в неї того страху, ненависті й огиди, які інстинктивно відчуває в таких випадках буржуа. Це щось подібне до Резервації Червоношкірих Індіан, яка розмістилася серед величезної орди Убогих Блідолицих. У себе дикуни розважаються, — іноді грубувато, звичайно, занадто буйно, — і якщо по той бік з'являються схожі настрої, то резервація дає їм щось на зразок притулку від тієї ненависті, яку Вбогі Блідолиці, en bons bourgeois (як добропорядні громадяни, буржуа), відчувають до всього, що буяє або відрізняється від ординарного. Після соціальної революції не залишиться резервацій; червоношкірих потоплять у морі Вбогих Блідолицих. Що ж далі? Чи терпітимуть вони, що ви пишете вілланели мій, добрий Денісе? Чи дозволять вам, бідолашний Генрі, жити в цьому будинку розкішних убиралень і терпляче ритися в завалах непотрібних знань? Чи дозволять Анні…

— А вам, — урвала його Анна, — чи дозволять вам і далі базікати?

— Можете бути певні, що ні, — відповів містер Скоган. — Мені доведеться взятися до якоїсь Чесної Праці.

"Блайт, Мілд'ю і Смат"… Мері була спантеличена і схвильована. Можливо, її зрадив слух. Можливо, насправді він сказав "Сквайр, Біньйон і Шенкс" або "Чайлд, Бланден і Ерп" чи навіть "Аберкромбі, Дрінкуотер і Робіндранат Тагор". Можливо. Але ж слух у неї поки що добрий. "Блайт, Мілд'ю і Смат". Вона пам'ятала це виразно й чітко. "Блайт, Мілд'ю…" Вона була змушена неохоче визнати, що Деніс і справді вимовив ці неймовірні слова. Він умисне відхилив її спробу розпочати серйозну розмову. Це жахливо. Чоловік, який не хоче серйозно говорити з жінкою тільки тому, що вона жінка, — ні. Мері цього не потерпить! Або Егерія, або нічого. Може, Гомбо більше справдить її надії. Щоправда, її трохи непокоїла його середземноморська спадковість; але він принаймні робить якесь серйозне діло. А Деніс? Зрештою, хто він такий? Якийсь дилетант, аматор…

Під студію Гомбо захопив собі невелику порожню комору, що стояла окремо, за подвір'ям ферми. Це була квадратна цегляна будівля з гострим дахом та маленькими віконцями. До дверей вела приставна драбина з чотирма щаблями, бо комора стояла на чотирьох масивних грибах із сірого каменю, недосяжна для пацюків. Усередині пахло пилюкою й павутинням, а в скісному сонячному промені, що о будь–якій годині дня проникав крізь якесь із віконець, завжди танцювали сріблясті порошинки. Тут Гомбо з якоюсь зосередженою люттю працював щодня по шість–сім годин. Він шукав чогось нового, чогось карколомного. Тільки б йому ухопити це.

Протягом останніх восьми років, майже половину з яких було витрачено на те, щоб перемогти у війні, він уперто прокладав дорогу через кубізм, поки не вийшов з протилежного боку. Він почав із малювання формалізованої натури, поступово підіймався у світ чистої форми і зрештою став малювати лише власні думки, втілені в абстрактні геометричні фігури. Для нього це був процес нелегкий, але радісний. А потім він раптом відчув гостре невдоволення, зрозумів, наскільки нечисленні й малоцікаві ті форми, що їх він спроможний вигадати; витвори ж природи, незбагненно витончені й досконалі, не мали ліку.