Життєва філософія кота Мура

Сторінка 95 з 118

Ернст Теодор Амадей Гофман

(1) Хай живе (лат.).

(2) Я бачу таємницю (лат.).

(3) В келії і добре підживімося (лат.).

(4) Найдорожчий пане! (Лат.)

(5) Тепер я доведу! (Лат.)

Крейслер сказав, що прибулець може виявитись не таким суворим, як здається, і все владнається, а крім того, він не вірить, що абат з його твердою вдачею, яку він завжди виявляв, так легко скориться волі чужого ченця, тим паче що й у нього самого не бракує зв'язків з впливовими людьми в Римі.

Тієї миті задзвонили дзвони, вістуючи, що зараз будуть урочисто приймати брата Кипріяна в орден святого Бенедикта.

Крейслер рушив до церкви разом з отцем Гілярієм, який з боязким bibendum quid ще встиг допити вино в своєму [578] келиху. З вікна в коридорі, яким вони йшли, можна було зазирнути в покої абата.

— Гляньте, гляньте! — вигукнув отець Гілярій і потяг Крейслера до вікна.

Клейслер зазирнув у покої і побачив ченця, з яким абат про щось палко розмовляв. Обличчя його аж стало темне, так почервоніло. Нарешті він опустився навколішки, і чернець благословив його.

— Хіба я не мав слушності, — тихо спитав Гілярій, — хіба я не мав слушності, коли казав, що в цьому чужому ченцеві, який, мов сніг на голову, з'явився в нашому абатстві, є щось дивне, незвичайне?

— Так, — відповів Крейслер, — так, цей Кипріян справді якийсь особливий чернець, і я не здивуюсь, якщо незабаром виявиться, що певні події пов'язані між собою.

Отець Гілярій приєднався до братів, що врочистим походом простували до церкви. Спереду несли хрест, а обабіч ішли послушники з засвіченими свічками й хоругвами.

Коли абат з чужим ченцем поминали Крейслера, той з першого погляду впізнав у тому ченці юнака з картини, якого воскресила Свята Діва. Та зненацька йому сяйнув ще один здогад. Він кинувся нагору до своєї кімнати й витяг з шухляди портрет, якого йому дав майстер Абрагам. Так, він не помилився! Це був той самий юнак, але молодший, здоровіший і в офіцерському мундирі. Коли ж

Розділ четвертий

КОРИСНІ НАСЛІДКИ ВИЩОЇ КУЛЬТУРИ. МІСЯЦІ ДОЗРІЛОГО ЧОЛОВІКА

(М. п. д.) Зворушлива Гінцманова промова, поминки, прекрасна Міна, віднайдена Кицькиць, танок — усе це викликало в моїх грудях бурю найсуперечливіших почуттів, тож я, як кажуть у буденному житті, не знав, де дітись, і з безмірної душевної тривоги ладен був опинитися в льоху, в могилі, як мій приятель Муцій. Мені дійсно було дуже погано, і я просто не знаю, що зі мною сталося б, якби в мені не жив справжній, високий поетичний дух, що відразу щедро обдарував мене віршами, які я не забув записати. Божи-ста велич поезії виявляється насамперед у тому, що складання віршів, — хоч рима інколи виганяє з тебе сім потів, — дає дивовижну душевну втіху, яка переборює кожне земне страждання, навіть, кажуть, голод і біль зубів. Хтось, коли смерть забирає в нього батька, матір, дружину, як і належить у таких випадках, сам мало не помирає з розпуки; проте думка про чудову жалобну пісню, що вже снується в його душі, завжди дає йому розраду, він знов одружується тільки задля того, щоб мати надію ще раз спізнати таке трагічне натхнення.

Ось ті вірші, що правдиво, з дійсно поетичною силою віддають мій стан і перехід від страждання до радості:

Хто бродить під склепінням темним

В похмурій льоху самоті?

Хто квилить голосом стражденним:

"Нема назад мені путі!"

Там друга вірного могила,

Живого в пам'яті моїй,

Хоч його душу пітьма вкрила,

Я вічність обіцяю їй!

Та ні, це квилить не примара,

Не тінь померлого тремка!

Дружині вірній туга яра

Сльозами очі випіка!

До давніх пут, до мук колишніх

Рінальдо серцем рветься знов,

Та що це? Пазурі препишні?

Це гнів і ревність чи любов?

Так, це вона! Куди тікати?

Як почуття вгадати ці?

Дозріла кішка, двічі мати —

Й свята невинність на лиці!

Вона все ближче — люба, мила,

Навколо мене все ясніш.

О, що зі мною ти вчинила!

Рай на душі, а в серці — ніж.

Помер мій друг — вона знайшлася.

О щастя! Захват! Лютий біль!

Дочка... Дружина... і знялася

Чуттів пекельна заметіль!

Тримайся, серце, не впокорить

Тебе краси облудний блиск!

Зальоти лиш приносять горе,

А з танців теж мізерний зиск. [580]

Дарма мене вам спокушати,

У мене вища є мета.

Однакова й дочка, і мати —

Не та душа, й любов не та!

Кицькиць і Міно, мудрим бувши,

Ніяким кішкам я не раб.

Помщусь за Муція, чкурнувши

Від ваших чарів, ваших зваб!

О друже! Кожен шмат печені,

Рибина, кісточки смачні —

Ці речі, для кота священні,

Тебе нагадують мені!

Шляхетний брате і герою,

Невинна жертво псячих морд,

За тебе стану я горою

Від знавіснілих їхніх орд.

І знов тяжкі душевні муки,

І серце знов таке сумне,

Та дяка музам — від розпуки

Вони врятовують мене.

І я стаю клубком емоцій,

Натхнення будить апетит,

Я їм не згірше, ніж їв Муцій,

Уява до небес летить.

Поезіє! Висока втіхо

В найтяжчім горі й боротьбі,

Хай вірші сипляться, як з міха,

Всім геній, я — слуга тобі!

"О Муре!" — шепчуть палко дами,

"Наш Муре! — юнаки кричать, —

Мурчи нам, вічно будь із нами,

На всіх лиши свою печать!"

Складання віршів мало таку цілющу дію, що я не міг обмежитись самою цією поезією, а створив їх кілька, одну за одною, так само легко й так само вдало. Найкращі з них я навів би тут ласкавому читачеві, коли б не мав наміру, додавши до них ще чимало жартів та експромтів, які я написав на дозвіллі й від яких мало не лускаю зі сміху, видати їх під спільною назвою "Твори, що вилилися з серця в години натхнення". Не втримаюсь і похвалю себе за те, що навіть у місяці юності, коли в мені ще не перешуміла буря [581] пристрастей, ясний розум і тонке почуття міри завжди перемагали неприродний спалах п'янкого захоплення. Отож і тепер мені пощастило остаточно погамувати в собі раптове кохання до прекрасної Міни. Спокійно поміркувавши, я визвав, що в моєму становищі ця пристрасть трохи нерозважна; крім того, я довідався, що Міна, хоч з вигляду скромна й невинна, була зухвалою, впертою істотою і за певних обставин могла видряпати очі найчемнішим юнакам-котам. Та щоб знов не піддатися пристрасті, я старанно уникав зустрічі з Міною, а що безпідставні претензії Кицькиць та її екзальтація відлякували мене ще дужче, я, щоб не натрапити на жодну з них, сидів самотою у своїй кімнаті й не виходив ні в льох, ні на горище, ні на дах. Господареві, мабуть, подобалась така моя поведінка, він дозволяв мені сидіти позад нього на спинці крісла, коли щось читав за письмовим столом, і я, витягнувши шию, заглядав через його плече в книжку. Так ми, тобто, я й господар, простудіювали разом чимало гарних книжок, наприклад: "De prodigiosis naturae et artis operibus, talismanes et amuleta dictis"(1) Apne, "Зачарований світ" Бекера, "Книгу вікопомних подій" Фран-ческо Петрарки та інші. Ця лектура дуже мене розважила й спонукала мій дух до нового злету.