Абатові слова навіяли Крейслерові різні думки; багато в чому він погоджувався зі своїм співрозмовником, а проте вважав, що про високу побожність давньої доби й зіпсованість теперішньої устами абата аж надто явно говорив чернець, який вимагає знамень, чудес, екстазу і справді бачить їх; натомість чистій дитячій вірі, якій чужий судомний екстаз запаморочливого культу, не потрібні ані чудеса, ані знамення, щоб плекати в собі справжні християнські чесноти, і саме ці чесноти не перевелися на землі, бо якби таке дійсно сталося, то всемогутній Бог, зрікшись нас і віддавши [575] на поталу похмурому демонові, не захотів би ніякими чудесами навертати нас на праведний шлях.
Але про ці свої міркування Крейслер не сказав абатові, а й далі мовчки дивився на картину. І чим уважніше він приглядався до неї, тим виразніше проступали риси вбивці на задньому плані, і врешті він переконався, що живим прототипом його був не хто інший, як княжич Гектор.
— Мені здається, — мовив він, — мені здається, ваша ве-лебність, що там на задньому плані я розгледів відважного вільного стрільця, який полюбляє полювати на шляхетну дичину, тобто на людину. Він полює на неї різними способами. Цього разу, як я бачу, він вийшов на лови з чудовим, добре відшліфованим капканом і не дав маху, але з вогнепальною зброєю в нього справи гірші, бо недавно, полюючи на прудкого оленя, він ганебно схибив. Мені справді дуже кортить знати curriculum vitae(1) цього завзятого мисливця або хоч витяги з нього, які підказали б мені, де ж, власне, моє місце і чи не варто мені негайно звернутися до Пресвятої Діви, бо, мабуть, і мені потрібна охоронна грамота.
— Почекайте, — відповів абат, — почекайте трохи, капельмейстере! Я б здивувався, якби скоро для вас не з'ясувалося чимало з того, що тим часом сховане в пітьмі. Багато ще ваших бажань, про які я аж тепер довідався, можуть, на радість вам, сповнитись. Дивно, — так, це вже я можу вам сказати, — досить дивно, що в Зіггартсгофі так помиляються щодо вас. Майстер Абрагам, мабуть, єдиний, хто заглянув у вашу душу.
— Майстер Абрагам?! — вигукнув Крейслер. — Ви його знаєте, ваша велебність?
— Ви забули, — засміявся абат, — ви забули, що наш чудовий орган свою нову вдосконалену форму завдячує мистецтву майстра Абрагама. Та майбутнє ще не одним здивує вас. Тільки будьте терплячі, і чекатимете ви не дарма.
Крейслер попрощався з абатом і пішов у парк, щоб віддатись там думкам, які нуртували в його душі, але, спустившись сходами, почув позад себе:
— Domine, domine capellmeistere, paucis te volo!(2)
(1) Життєпис (лат.).
(2) Пане, пане капельмейстере, на хвилинку! (Лат.)
To був отець Гілярій, який почав запевняти Крейслера, що з великим нетерпінням чекав кінця його довгої наради з абатом. Він щойно виконував у льоху свої обов'язки келара і приніс звідти чудового, витриманого вюрцбурзького вина. [576] Тому просто необхідно, щоб Крейслер негайно випив келих до сніданку й сам переконався, який це добрий, шляхетний трунок. Це вино підносить дух і зміцнює серце, воно ніби створене для такого чудового композитора і справжнього музиканта, як він.
Крейслер добре знав, що однаково не спекається захопленого своїм здобутком отця Гілярія, до того ж у такому настрої, як тепер, він сам радий був потішити душу келихом доброго вина, тому пішов за веселим келаром, що повів його до своєї келії, де на маленькому столику, накритому чистою серветкою, вже чекала пляшка шляхетного напою, свіжий білий хліб, сіль і кмин.
— Ergo bibamus! — вигукнув отець Гілярій, налив вина в гарні зелені келихи й радісно цокнувся з Крейслером. — Правда, — мовив він, випивши, — правда, капельмейстере, що його велебність залюбки нап'яв би на вас сутану? Не піддавайтеся, Крейслере. Мені в ній непогано, я б нізащо в світі не захотів її зняти, проте distinguendum est inter et inter! Для мене келих доброго вина і пристойний церковний спів — це все, але ви... ви! Ви призначені для зовсім іншого, вам ще зовсім інакше всміхається життя і ще світить зовсім інше світло, ніж олтарні свічки! Отже, Крейслере, довго не розводьмось, а краще цокнімся! Vivat(1) ваша дівчина! А коли ви влаштуєте весілля, то хоч який би був невдоволений абат, а я пришлю вам найкращого вина, яке тільки є в нашому багатому льоху!
Від цих Гілярієвих слів у Крейслера з'явилось неприємне почуття; нам завжди буває прикро, коли ми бачимо, як незграбні, брудні руки хапають щось тендітне, чисте, як сніг.
— Чого ви тільки не знаєте, сидячи в цих чотирьох стінах, — мовив він, відсовуючи келих.
— Domine, — вигукнув отець Гілярій, — domine Kreislere, даруйте, video mysterium(2), але триматиму язика на припоні! Ви не хочете випити за свою... Ну, гаразд, поснідаймо in camera et faciemus bonum cherubim(3) і bibamus за те, щоб Господь зберіг в абатстві спокій-та веселість, які досі тут панували.
— А хіба тепер їм щось загрожує? — зацікавлено спитав Крейслер.
— Domine, — стиха мовив отець Гілярій і довірливо присунувся ближче, domine dilectissime!(4) Ви вже довгенько перебуваєте [577] в нас і знаєте, в якій згоді ми живемо, як найрізноманітніші нахили братів поєднуються у веселе гроно, чому сприяють лагідні звичаї монастиря, весь наш спосіб життя. Так, мабуть, було б ще довго. Та знайте, Крейслере, щойно прибув отець Кипріян, якого ми давно уже очікували і якого абатові настійливо рекомендував Рим. Він ще молодий, та на його висхлому, застиглому обличчі не знайдеш і сліду веселості, навпаки, в його понурих, змертвілих рисах проступає невблаганна суворість, яка зраджує в ньому доведеного до найвищого ступеня самокатування аскета. До того ж він усім своїм єством виявляє ворожість і зневагу до оточення, може, й справді викликану почуттям духовної переваги над усіма нами. Він уже мимохідь питав про монастирську дисципліну, і, здається, наш спосіб життя дуже його розгнівав. Ось побачите, Крейслере, цей прибулець змінить усі наші звичаї, з якими нам було так добре. Ось побачите, nunc probo!(5) Святенники відразу приєднаються до нього, й швидко утвориться партія проти абата, що, мабуть, візьме гору, бо, як мені здається, отець Кипріян — емісар його святості і абат мусить йому скоритися. Що буде з нашою музикою і з вашим затишним життям у нас, Крейслере? Я розповідав йому про наш добре злагоджений хор, про те, як гарно ми вже можемо виконати твори найбільших майстрів, але похмурий аскет страхітливо скривився і сказав, що така музика личить суєтному світові, а не церкві, звідки папа Марцелл Другий справедливо хотів її взагалі вигнати. Per Diem! Якщо більше не буде хору і замкнуть від мене льох з вином, то... Але поки що bibamus! He варто журитися наперед, ergo... буль-буль-буль!