— Це, — поважно мовила Бенцон, — це дурний сон, а його фінал ще дурніший. Тобі треба відпочити, Юліє, легенький ранковий сон буде тобі корисний, я також думаю ще поспати годинку-дві.
З цими словами Бенцон вийшла з кімнати, а Юлія зробила так, як їй порадила мати.
Коли вона прокинулась, у вікна світило яскраве полудневе сонце, а в кімнаті міцно пахли вечірниці й троянди.
— Що це? — вражено вигукнула Юлія. — Що це — мій сон? — Та, озирнувшись, побачила на спинці канапи, на якій вона спала, чудовим букет квіток. — Крейслер, любий Крейслер, — лагідним юлосом сказала Юлія, узяла букет і замріялась.
Княжич Ігнатій прислав служника запитати, чи дозволить йому Юлія годину посидіти з нею. Юлія швидко вбралася і пішла до тієї кімнати, де вже на неї чекав Ігнатій з цілим кошиком порцелянових чашок та китайських ляльок. Юлія, добра дитина, могла цілими годинами гратися з княжичем, бо щиро його жаліла. В неї ніколи не вихоплювалось жодного глузливого чи зневажливого слова, як в інших, а надто в князівни Гедвіги, тому княжич найдужче любив товариство Юлії і часто звав її своєю маленькою нареченою. Чашки вже були розставлені, ляльки впорядковані, і Юлія саме звернулася до японського імператора від імені маленького арлекіна (обидві ляльки стояли одна проти одної), коли зайшла Бенцон.
Якийсь час вона стежила за грою, тоді поцілувала Юлію в чоло і сказала:
— Ох ти, моя люба, добра дитино!
Запав присмерк. Юлія, якій на її бажання дозволили не з'являтись до столу, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на матір. Зненацька почулися легенькі кроки, двері відчинились, і до неї зайшла князівна, бліда мов смерть, з застиглими очима, в білому вбранні, мов примара.
— Юліє, — озвалася вона глухим голосом, — Юліє, назви мене дурною, розбещеною, божевільною, але не відштовхуй від свого серця, мені треба твого співчуття і твоєї розради! Тільки надмірне збудження, страшне виснаження в тому огидному танку довело мене до хвороби, але все минулося, мені вже краще. Княжич поїхав у Зіггартсвайлер! Мені треба свіжого повітря, погуляймо трохи парком.
Коли Юлія і князівна дійшли до кінця алеї, з найбільшої гущавини назустріч їм заясніло світло й долинув побожний спів. [459]
— Це правлять вечірню в каплиці Діви Марії! — вигукнула Юлія.
— Так, — відповіла князівна. — Ходімо туди помолитись. Помолися й ти за мене, Юліє!
— Ми помолимось, — мовила Юлія, болісно переживаючи гнітючий настрій товаришки, — ми помолимось за те, щоб злий дух ніколи не мав над нами влади, щоб наших чистих, скромних душ ніколи не бентежили зловорожі спокуси.
Коли дівчата наблизились до каплиці, що стояла в найдальшому кінці парку, звідти вже виходили селяни, які щойно співали вечірню перед образом діви Марії, прикрашеним квітками й освітленим лампадками. Дівчата вклякнули на молитовній лавці, а невеличкий хор на помості біля олтаря заспівав "Ave mans stella", яку недавно скомпонував Крейслер.
Почавшись тихо, пісня дедалі гучнішала, аж до слів "del mater alma"(1), потім поступово пішла на спад, поки на словах "felix coeli porta"(2) зовсім не завмерла, полинувши на крилах вечірнього вітру.
Дівчата, сповнені глибокої побожності, й далі стояли навколішки. Священик стиха проказував молитву, а здалеку, наче хор ангельських голосів із повитого імлою вечірнього неба, лунав гімн "О sanctissima"(3) що його дорогою додому співали селяни.
(1) Всевладна мати божа (лат.).
(2) Свята небесна брама (лат.).
(3) О пресвята (лат.).
Нарешті священик поблагословив їх. Тоді вони підвелись і обнялися. З їхніх грудей ніби рвалася назовні якась невимовна туга, зіткана з болю і захвату, і краплі крові, що стікали з поранених сердець, обернулися на гарячі сльози, які нестримно полилися в них з очей.
— Це був він, — прошепотіла князівна.
— Так, він, — стиха відповіла Юлія. Вони зрозуміли одні одну.
Принишклий ліс завмер у передчутті дива, чекаючи, поки зійде місяць і розсипле по ньому своє мерехтливе золото.
Спів селян, і досі чутний у вечірній тиші, наче линув до хмар, що запалали червоним жаром і постелились на гори, показуючи шлях променистому світилові, перед яким тьмяніли зірки.
— Ох, — проказала Юлія, — що нас так хвилює, що нам так болісно крає душу? Послухай-но, як втішно звучить той [460] далекий спів! Ми помолилися, і з золотих хмар до нас промовляють побожні духи, обіцяючи райське блаженство.
— Так, люба Юліє, — твердо, поважно відповіла князівна, — так, люба Юліє, там, за хмарами — полегкість і блаженство, і я хотіла б, щоб небесний ангел поніс мене до зірок, поки мене не спіймала зла сила. Я хотіла б померти, але знаю, що мене поховають у князівському склепі і предки, які там спочивають, не повірять, що я померла, прокинуться зі свого смертного сну, стануть примарами й виженуть мене геть. Тоді я не належатиму ні до живих, ні до мертвих і ніде не знайду прихистку.
— Ради всіх святих, що ти кажеш, Гедвіго! — злякано вигукнула Юлія.
— Мені вже, — відповіла Гедвіга тим самим твердим, майже байдужим тоном, — мені вже раз таке снилося. А може, це котрийсь мій грізний предок став у могилі вампіром і тепер висмоктує з мене кров. Чи не тому я так часто непритомнію?
— Ти хвора, — вигукнула Юлія, — ти дуже хвора, Гедвіго, тобі шкідливе нічне повітря, швидше ходімо звідси!
Вона обняла князівну, і та мовчки послухалась.
Тим часом місяць піднявся над Гаєрштайном, заливаючи таємничим світлом кущі й дерева, що на тисячі ладів шелестіли й ніжно перешіптувалися з нічним вітром.
— Яка все-таки гарна, — озвалась Юлія, — о, яка все-таки гарна наша земля! Хіба природа не дарує нам свої найкращі дива, як добра мати своїм улюбленим дітям?
— Ти так гадаєш? — мовила князівна і, трохи помовчавши, повела далі: — Я б не хотіла, щоб ти дуже переймалася моїми словами, вважай усе, що я скажу, дише виявом мого поганого настрою. Але ти ще не знаєш, якого нищівного болю може завдати життя. Природа жорстока, вона оберігає і плекає тільки здорових своїх дітей, а хворих кидає, навіть підносить проти самого їхнього існування свою грізну зброю. Ох, ти знаєш, що раніше природа здавалась мені лише картинною галереєю, призначеною для того, щоб випробовувати на ній силу розуму й рук, але тепер усе змінилося, тепер я нічого не відчуваю в ній і нічого не сподіваюсь надалі, крім жахів. Мені було б приємніше походжати в освітленій залі серед строкатого товариства, ніж самітно, тільки з тобою гуляти цього місячного вечора.