Князь висловив думку, що гіршого порушення етикету на придворному бенкеті не можна собі навіть уявити, виправдує його трохи лише те, що княжич приїхав з іншої країни.
Гектор сам заніс непритомну до сусідньої кімнати й поклав на канапу, а Бенцон заходилася натирати їй скроні якоюсь міцною рідиною, що виявилась під рукою в лейб-медика. Той, між іншим, сказав, що князівна зомліла від [455] нервового нападу, а напад стався тому, що вона розпашіла під час танцю, тож скоро все минеться.
Лікар мав слушність: через кілька секунд князівна глибоко зітхнула й розплющила очі. Почувши, що Гедвіга опритомніла, княжич відразу проштовхався крізь щільне коло дам, які оточували її, опустився на коліна перед канапою і почав ревно виливати своє співчуття, запевняючи, що лише він винен у нещасті, яке крає йому серце. Але князівна, тільки-но побачивши його, з видимою відразою вигукнула: "Геть, геть!" — і знов зомліла.
— Ходімо, — мовив князь, беручи княжича за руку, — ходімо, дорогий княжичу, ви не знаєте, що в князівни часто бувають дивні примхи. Бог його знає, в якому дивовижному образі ви постали перед нею цієї хвилини! Уявіть собі, дорогий княжичу, ще дитиною, — entre nous soit dit(1), — ще дитиною князівна якось цілий день мала мене за Великого Могола й вимагала, щоб я проїхався верхи в оксамитових капцях, що я, врешті, й зробив, але тільки в своєму саду.
Княжич Гектор зареготав просто в обличчя князеві і звелів подавати карету.
Княгиня, турбуючись про Гедвігу, попросила Бенцон, щоб та з Юлією лишилась у замку. Вона знала, що радниця мала велику владу над психікою князівни і що саме завдяки цій владі вона звичайно послаблювала напади хвороби. Так сталося й цього разу — князівна скоро заспокоїлася, піддавшись невтомним лагідним умовлянням радниці. Гедвіга, ні більше ні менше, запевняла, що, танцюючи, княжич обернувся в подібне до дракона страхіття і своїм гострим, палючим язиком вжалив її в серце.
— Хай бог боронить! — вигукнула Бенцон. — Отже, княжич Гектор — monstro turchino(2) із казки Гоцці? Що за химери! Кінець кінцем виходить те саме, що й з Крейслером, який видався вам небезпечним шаленцем!
— Ніколи в світі! — палко заперечила князівна і, сміючись, додала: — Я справді не хотіла б, щоб мій добрий Крейслер обернувся раптом у monstro turchino, як княжич Гектор!
(1) Хай це лишиться між нами (франц.).
(2) Синє страхіття (італ.).
Рано-вранці, коли Бенцон, яка цілу Ніч просиділа коло ліжка князівни, зайшла до кімнати Юлії, та зустріла її бліда, стомлена, з опущеною головою, мов хвора голубка. [456]
— Що з тобою, Юліє? — злякано запитала радниця, яка не звикла бачити дочку в такому стані.
— Ох, мамо, — сумно відповіла Юлія, — ох, мамо, я ніколи більше не прийду сюди, в мене серце тремтить у грудях, коли я згадаю про вчорашню ніч. У тому княжичеві є щось страхітливе, я не можу передати словами, що діялося зі мною, коли він дивився на мене. В його темних очах спалахнула смертоносна блискавка, і я, бідолашна, загинула б, якби вона була влучила в мене. Не смійтеся з мене, мамо, але то був погляд убивці, що обрав собі жертву, і вона вмирає зі смертельного жаху, перше ніж він замахнеться кинджалом! Кажу вам, мене охопило таке дивне почуття, що я навіть не знаю, як його назвати, все моє тіло наче звело судомою. Розповідають же про василісків, погляд яких, мов ядучий вогненний промінь, миттю вбиває кожного, хто зважиться звести на них очі. Княжич схожий на таке грізне страховисько.
— Ну, тепер, — засміялась Бенцон, — ну, тепер мені справді доведеться повірити, що monstro turchino таки існує, коли навіть княжич, такий вродливий і люб'язний, видався двом дівчатам драконом і василіском! Князівну я вважаю здатною на будь-які, навіть найшаленіші фантазії, але щоб моя спокійна, лагідна Юлія, моя мила дитина піддавалась таким безглуздим химерам...
— А щодо Гедвіги, — перебила Юлія матір, — а щодо Гедвіги, то не знаю, яка зловорожа сила відриває її від мого серця, а мене хоче штовхнути на боротьбу зі страшною хворобою, що підточує їй душу! Авжеж, я зву хворобою цей стан князівни, з яким вона, сердешна, ніяк не може впоратись. Коли вона вчора раптом відвернулася від княжича й почала мене голубити та обіймати, я відчула, що вона горить, ніби в лихоманці. А потім ще той танок, той жахливий танок! Ви знаєте, мамо, як я ненавиджу танці, в яких чоловікам дозволено нас обіймати. Мені здається, що в ті хвилини ми нехтуємо всім, чого вимагає звичай і пристойність, і даємо чоловікам владу над собою, яка і їм самим, принаймні найвразливішим із них, не справляє ніякої радості. І ось Гедвіга без упину танцює той південний танок, який мені, що довше він тривав, то здавався відразнішим. Очі в княжича світилися справді сатанинською зловтіхою...
— Дурненька, — мовила Бенцон, — що ти вигадуєш? Проте я не маю права ганити тебе за такі погляди, дотримуйся їх, але не будь несправедлива до Гедвіги, взагалі не думай ні пРо неї, ні про княжича, забудь про них. Якщо хочеш, я [457] подбаю, щоб якийсь час ти не бачила ні князівни, ні княжича. Ні, твій спокій я нікому не дам порушити, моя люба, добра дитино! Ходи, хай я тебе пригорну до свого серця. І Бенцон по-материнському ніжно пригорнула до себе Юлію.
— А може, — повела далі Юлія, ховаючи на грудях у матері своє розпашіле личко, — а може, через це страхітливе хвилювання мені й приснився той дивний сон, що так збентежив мене.
— Що ж тобі приснилося? — запитала мати.
— Я наче гуляла в чудовому саду, де під густими темними кущами цвіли вечірниці й троянди і сповнювали повітря солодкими пахощами. Якесь чарівне сяйво, схоже на місячне, поширювалось, як музика й спів, і коли воно торкалося своїм золотим промінням дерев та квіток, вони тремтіли із захвату, кущі шелестіли, струмки жебоніли, і їхнє жебоніння скидалося на тихе тужливе зітхання. Я збагнула, що той спів, який линув по саду, це я сама, і як тільки згасне сяйво звуків, я загину в болісній тузі. Але чийсь ласкавий голос сказав: "Ні, звук — найвище щастя, а не загибель, я міцно тримаю тебе в своїх дужих руках, і в твоїй душі бринить моя пісня, а вона вічна, як туга за невідомим". Так промовляв Крейслер, який раптом з'явився переді мною. Душа моя сповнилась райським почуттям спокою і надії, і я, сама не знаю як, — я все кажу вам, мамо! — упала йому в обійми. Зненацька я відчула, що мене стиснули залізні руки і страхітливий, глузливий голос крикнув: "Чого ти пручаєшся, нещасна, ти вже мертва і тепер мусиш бути моєю!" То княжич стискав мене своїми руками. Зойкнувши з ляку, я пробудилась, накинула на себе халат, підбігла до вікна й відчинила його, бо повітря в кімнаті було важке й задушливе. Я помітила віддалік якогось чоловіка, що дивився в підзорну трубу на вікна замку, та потім він побіг алеєю, чудернацько підстрибуючи, я б сказала, по-блазенському, бо вів робив на обидва боки різні антраша та інші танцювальні па, вимахував руками і, як мені вчувалося, ще й голосно співав. Я впізнала Крейслера і не втрималась, щоб щиро не посміятися з його поведінки, а все-таки він видався мені добрим духом, що мав оберігати мене від княжича. Так, мабуть, аж тепер мені стала зрозуміла Крейслеро-ва душа, аж тепер я, здається, побачила, що під його лукавим гумором, який багато кому дошкуляє, сховане найвірніше, найшляхетніше серце. Мені хотілося побігти в парк і розповісти Крейслерові про свій страшний сон. [458]