Прогулявши цілу ніч у товаристві "мочемордів", Шевченко з кількома з них зблизився й зав’язав серед них знайомства.
Найцікавішою для Шевченка постаттю серед цих людей був граф Яків де-Бальмен, нащадок шотландських лицарів, один із власників чудового палацу в Линовицях: Бальмен був прекрасним рисувальником, ілюстратором тодішнього українського поміщицького побуту і, як один із найяскравіших представників культу козацької романтики, захоплювався Шевченковим "Кобзарем".
П’ять літ проживши серед петербурзької богеми, темпераментний і життєрадісний Шевченко, коли відривався думками від того, що мучило його душу, був найулюбленішим у товаристві, де не тільки бахусів дотеп, а й ліберальна думка, і політична сатира мала право громадянства і де не було місця тим, кого він уже тоді всією душею ненавидів – "лакеям… його величества". Було й ще одне, що його з цими людьми зблизило – це симпатичне жіноче товариство їхніх родин. Віктор Закревський мав дві рідні сестри: Марію, прегарну піаністку, і Софію, дотепну оповідачку й письменницю, що полонила Шевченка своїми талантами. Ганна, дружина Вікторового брата Платона, була жінка незвичайної вроди. Ця молоденька красуня-слобожанка, дочка лебединського "городового отамана", особливо зачарувала поета.
Пробувши два дні в Мосівці, Шевченко, як можна догадуватися, прогостював деякий час у Бальменів та Закревських і ще в липні поїхав до Ковалівки, до графа Олекси Капніста, сина знаного письменника Василя, автора "Оды на рабство". Той Василь Капніст їздив колись до Фрідріха Пруського, щоб намовити його визволити Україну з московського ярма. Син його, власник Ковалівки, до якого приїхав Шевченко, був і декабристом, і масоном, одним із носіїв українських вільномулярських традицій першої чверті XIX століття, традицій, що з ними зв’язувалися й українські національно-патріотичні політичні плани. По Україні лунали ще тоді відгомони декабризму й українських політичних товариств часів царювання Олександра І, як от Товариство З’єднаних Слов’ян, Малороссійское Общество В. Лукашевича на Полтавщині й А. Олексієва на Катеринославщині; ще були люди, що пам’ятали, як Україна переживала неспокій і плекала надії на Наполеона. Олекса Капніст був колись членом масонської полтавської ложі, у якій згідно з ритуалом на запитання, де сходить сонце, брати давали відповідь: "У Чигирині".
З О. Капністом Шевченко двічі побував у Яготині в палаці князя Миколи Репніна-Волконського. У перший раз він поїхав туди, щоб оглянути яготинську ґалерію образів, – це було в липні, удруге приїздив туди, мабуть, невдовзі по першій візиті, щоб оглянути портрет князя, що його малював швейцарський артист-маляр Горнунґ: з портрета цього Шевченкові замовили копії Г. Тарновський і Капніст.
Чигирин і Кирилівка
Де саме провів Шевченко серпень, не можна ствердити, але в кінці серпня він гостював у українського етнографа Платона Лукашевича в його маєтку Березань на Переяславщині, недалеко і від Ковалівки, і від Яготина, і від Березової Рудки Закревських. Він намагався використати своє перебування на Україні, щоб особисто пізнати всіх українських письменників і вчених. Пізнав уже Забілу й Куліша, що, як і він, вмістили свої твори у "Ластівці", познайомився з М. Максимовичем. Мав нагоду пізнати й Чужбинського. Знайомство з Пл. Лукашевичем обіцяло йому дуже багато: Лукашевич був не тільки збирачем і видавцем місцевих українських пісень, але одним із небагатьох (поза Срезневським та Бодянським) учених з України, що побував у Галичині й заприязнився з тамошніми молодими діячами українського національного відродження. До своєї збірки українських пісень він завів як додаток цілу збірку пісень галицьких, опублікованих Вацлавом Залєським.
У бібліотеці Лукашевича був, мабуть, один з небагатьох на Україні, примірник "Русалки Дністрової" М. Шашкевича. Під час цього перебування в Березані Шевченко читав із Лукашевичем "Русалку", і увагу його звернув на себе "Мадей" Вагилевича, безперечно один із найкращих творів молодої галицької поезії. Саме коли господар і гість читали "Мадея", прийшов до Березані лист із Галичини від Вагилевича з цілим рядом літературних і наукових просьб і запитань. Відповідаючи Вагилевичу, Лукашевич писав:
"Коли Вашу листину получив, той час з паном Шевченком цитували Вашого "Мадея", що єсте напечатали в Бодині; дуже жалко, що таковую поезію народную оставили; дарите нас чистою мовою Бескедською, ібо вона наша прадідівська" і далі: "коли був у мене Шевченко, я запропонував йому запозичити у Вас деякі слова і форми Ваші, і він згодився".
Легко собі уявити, які живі розмови відбувалися тоді в Березані між Шевченком і Лукашевичем і як цікаво було нашому поетові почути від господаря й довідатися з листів його галицьких приятелів про літературне відродження Галичини. Згода Шевченка на використання галицьких архаїзмів свідчила про "соборницьке" трактування ним розвитку нашої літературної мови. Згода ця була тим більше зрозуміла, що від самих початків своєї творчості Шевченко уникав однобічної переваги в своїй літературній мові власного діалекту, в якому не бракувало деяких елементів, властивих лише нашим північним говіркам [Свідчило це про те, що Шевченко на чужині, в Петербурзі, вивчав усі діалекти з уст земляків з різних українських земель і був одним з перших творців загальнолітературної української мови].
Іще в кінці серпня або на самому початку вересня Шевченко покинув Березань, щоб відвідати рідну Кирилівку, побувати в Чигирині та його околицях і за дніпровськими порогами на Хортиці – на місці колишньої Січі.
18 вересня він уже був у Кирилівці й встиг, також іще в вересні, повернутися до Качанівки. З цього можна зробити висновок, що подорож на Січ, очевидно Дніпром, відбув у першій половині вересня. Але могло бути й так, що подорож на Січ відбув він іще в серпні, по чому вернувся на Полтавщину, а потім, уже в вересні, поїхав на батьківщину. Невідомо теж, коли саме побував на Чигиринщині – чи вертаючись із Січі, чи по дорозі туди, чи, може, виїздив до Чигирина під час перебування в Кирилівці.
І перебування вдома по чотирнадцятьох роках розлуки з рідним селом та родиною, і подорож до Чигирина та до Січі були великим етапом на його життєвому і творчому шляху. Враження від них виорали глибокі борозни-рани в його серці, і перо його потім писало вже тільки їхньою кров’ю.