У Чигирині був іще малим хлопцем, коли ходив із сестрами на прощу, пам’ятав добре "убогі руїни" гетьманської столиці, коли в Петербурзі писав у "Гайдамаках":
Гетьмани, гетьмани! Якби то ви встали,
Встали подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Коли зрисовував тепер до подорожнього "штамбуху" чигиринську гору, місце колишньої потужної козацької фортеці, неприступного гнізда гордих гетьманів Хмельницького й Дорошенка, переживав надзвичайне зворушення, згадуючи "козацькую славу убогих руїн". Чув страшну мову предків – докори негідним їхніх зусиль внукам:
Великі дні, великі ночі,
Великі люди із руїн
На світ виходять і говорять,
Говорять страшно… Плачуть гори
І серце плаче…
[Цитата з мало кому знаної першої редакції поеми "Княжна" (1847).]
У Суботові, колишній резиденції гетьмана Богдана, зрисував козацькі хрести на полях, збудовану гетьманом церкву й розриті москалями підземелля – рештки колишніх гетьманських палат.
На руїнах Суботова й Чигирина всім єством відчув ганьбу рабської сучасності, ввесь сором повної національної неволі, сором національної зради цілих поколінь:
Заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…
І найтяжчим у тих переживаннях було почуття його повної самотності, свідомості того, що іншим до долі цілої нації зовсім байдуже:
Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних.
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає, –
Оглухли, не чують…
У такій безнадійній самотності справді можна було зневіритися, можна було прийти до думки, що ці переживання і настрої – божевілля:
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу…
Але душа його не тільки "плакала", а й "просила святої правди на землі", прагнула боротьби. Можна з певністю сказати, що власне там, на руїнах Суботова й Чигирина, зародилось у Шевченка непереможне бажання бити у дзвін на сполох, будити "живих і мертвих" земляків, грозити їм карою, що розпадеться над ними, благати й проклинати. Тут Шевченко виріс у пророка. Тут знайшли свою безпосередню генезу "Розрита могила", "Чигирин" і "Великий Льох". Можливо навіть, що перші їх редакції або принаймні імпровізації деяких їхніх уступів повстали власне тут, на зганьблених руїнах колишньої слави.
Тут остаточно сформувалася й протимосковська політична концепція поетова. Тут він, думаючи про "сплюндровану", "обчухрану" москалями Україну, дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло – злуку з Москвою. Тут теж із пережитих його пристрасним серцем терпінь і болів виросла й віра, яку він, бичуючи зрадницьку верхівку нації, мав на майбутнє голосити Україні, віра в те, що з посіяних ним сліз, із джерела всенаціональної історичної кривди
…зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої,
Козацької тої крови,
Чистої, святої…
Тут сказав слова свого національного символу віри: "Чаю воскресенія мертвих…":
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Що ж до відбутої тоді Шевченком подорожі на Січ, то про неї знаємо лише те, що згадав він сам у листі до кошового Я. Кухаренка за рік: "Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на Хортиці, скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися". Отже плакав і на Хортиці. Бачив там колонії німців-менонітів, бачив, як
…на Січі мудрий німець
Картопельку садить.
Бачив запорізькі степи, "запродані жидові й німоті" – німецькі колонії й величезні маєтки жида-барона Штіґліца на давніх запорізьких землях. Профануванням пролитої там лицарської крови, образою для пам’яті Сірків і Гордієнків здавався йому цей образ, і він пізніше картав ним запроданих Москві земляків, що вміли свій російський патріотизм погоджувати з козацько-запорізькою романтикою, питаючись їх:
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картоплю родить?
Подорож до Кирилівки теж мусила викликати в Шевченка цілу гаму тяжких, болісних переживань. У далекому Петербурзі так тужив колись за рідною оселею! Ще кілька літ тому писав до брата Микити: "Всяку ніч тільки й бачу во сні, що Тебе, Кирилівку та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь – заплачу". Тепер стояв нарешті перед убогою рідною хатою. Була така сама, як і тоді, коли її покинув, як і все село, де
…нічого
Не виросло і не згнило –
Таке собі, як і було…
але тепер "веселеє колись село" йому "здавалось темним і німим". Складними й глибокими мали бути його тодішні переживання: уже як вільна людина, освічена й усвідомлена національно й політично, зіткнувся тепер віч-на-віч із тяжким життям поневолених людей, але вже не чужих, а рідних, подвійно близьких. Був супроти їх неволі безпорадний, безпомічний. Ці переживання були для нього невимовно тяжкі, але до них додалося ще одне, що впало на його душу тяжкім гнітом, причавило її й на все життя зробилося джерелом гірких жалів і смутків. Відвідуючи могилки батька й матері в темному садочку і дивлячись, як над ними
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались,
запитався брата, що був із ним, про свою кучеряву Оксаночку й довідався раптом про страшну її трагедію: її звів приблуда-москаль, вона мала від нього дитину, а потім, покинута ним, збожеволіла. Ще всього три роки тому, оповідаючи в "Гайдамаках" роман двох чистих сердець – Яреми й Оксани, описував у ньому свої колишні переживання, свою першу любов до Оксаночки Коваленківни. Сам це потвердив, малюючи щастя закоханого Яреми:
Таким і я колись то був…
Лише неповних два літа тому написав "Мар’яну черницю", де теж; за літературні "моделі" для роману взяв себе і свою дитячу кирилівську любов – Оксану. Ясно сказав про це, звертаючись до своєї коханої у присвяті до поеми:
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Жадних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодости. Сказав собі давно: "Минулося, розійшлося, і сліду не стало" – сліду реального, але слід ідеальний був глибокий. Аджеж вона, ця кучерява дівчина, його колись