"Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. "Здорові були! А вгадайте хто?" – "Хто ж як не Шевченко?" (А ніколи не бачив його і намальованого). – "Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?" і т. д. Тут уже і пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром ловити".
Відбулося все це не пізніше першої половини червня. Обидва письменники побували тоді вкупі й у Межигірського Спаса на місці спаленого ще у XVIII в. запорізького монастиря. Ця романтична подорож до "убогих руїн" залишила глибокий слід у душі Шевченка, і враження її відгукнулися пізніше в присвяченому Кулішеві "Ченці" і повному ненависти до москалів "Великому льоху". В особі Куліша Шевченко вперше зустрів українця цілком новітнього типу, про який мріяв і якого шукав, – справжнього українського патріота, що мав перед собою виразний ідеал розбудовування української культури й ширення української національної свідомості і тоді мало не в усьому був ідеологічно близький і рідний Шевченкові.
Ідеалізована тоді Кулішем козацька доба була для нього, як і для Шевченка, джерелом політично-організаційних концепцій для майбутнього і засібним арсеналом національно-виховних ідей. Їхні спільні прогулянки були, мабуть, надзвичайно цікаві й для обох повні живого, повчального змісту. Шевченко перевищував Куліша силою інтуїції й фантазії та яскравістю почувань, що ними завжди забарвлювались і його думки; Куліш перевищував Шевченка силою критичної аргументації і, як людина з більшою систематичною освітою, значно більше знав і тому мав більшу самовпевненість. Стиль їх взаємин безперечно усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена, увічі й на людях, із пошаною до поетичного дару Шевченка, а з боку Шевченка – завжди щире признання освічености й національних заслуг Куліша при одночасному критичному – в душі – ставленні до його безмірної амбіції та самовпевнености. Шевченко завжди вмів визначити певну межу для Кулішевих тенденцій впливати на нього і його собі підпорядковувати.
"Справдешнє січове балакання" не привело до справжнього січового побратимства: різниця психічних структур обох молодих титанів нашого відродження стояла між ними стіною, через яку вони, одначе, могли один одному простягати руки, коли було треба. Шевченко робив це завжди щиро, а Куліш – не завжди. Тоді, при першому знайомстві, Шевченко напевне з щирістю ентузіаста подивляв високу інтеліґентність Куліша і захоплювався його науковими планами. Куліш вибирався тоді в довгу наукову подорож по Правобережжі, куди його делегувала Київська Археографічна Комісія. Здається, без помилки можна віднести до того часу зроблений олією прекрасний етюд голови Куліша, в якому Шевченко чудесно віддав романтичну натхненність свого нового приятеля, заслуханого в музику українського минулого й майбутнього. Тоді ж саме познайомився Шевченко в Києві і з Михайлом Максимовичем, уже заслуженим дослідником нашої народної творчості й нашої старої культури, але за яких обставин, на жаль, не знаємо. Максимовича знав і з його історичних праць і як видавця першої збірки українських пісень (1827).
З Києва вирушив просто на Полтавщину. Мав передусім скласти візиту своєму протекторові й приятелеві Євгенові Гребінці в його затишному "Убєжищі" на Полтавщині, де той під сливками й грушками відпочивав по своїх петербурзьких урядових, педагогічних і літературних трудах. Бували, мабуть, разом у гостях у сусідів, а 29 червня – в день св. Петра й Павла – скромною хутірською бричкою вирушили до "українського Версалю" – в гостину до пані Тетяни Вільхівської, до її пишного ампірового палацу у відомій на цілому Лівобережжі Мосівці. До 200 синів і внуків, дочок і внучок нобілітованої Катериною II української козацької старшини з’їздилося на ці "версальські бали" старої вдови-картярки, що проциндрила ввесь свій магнатський маєток на карти й на Грандіозні прийняття, які носили особливо пишний характер 12 січня в день її іменин і 29 червня в день іменин її небіжчика чоловіка-генерала.
Зустріті на ґанку українським поетом Афанасьєвим-Чужбинським, що недавно присвятив Шевченкові вірші:
Гарно твоя кобза грає,
Любий мій козаче! –
закурені в дорозі, Шевченко й Гребінка пішли помитися і привести до ладу свої вбрання, а тим часом іскрою розлетілася по всім домі вістка про те, що приїхав Шевченко.
Коли Шевченко в товаристві Гребінки й Чужбинського ввіходив до пишної зали, "всі гості стовпилися при вході, і навіть пишно-чванькуваті пані, що інакше не розмовляли, як по-французькому, і ті з цікавістю дожидалися появи Шевченка". Завжди скромний, Шевченко "був видимо зворушений блискучим прийняттям" і, представлений господині дому, зайняв місце серед дам у товаристві молодої письменниці-дебютантки панни Софії Закревської. "Цілий день він був предметом загальної уваги", швидко оговтався і "був з усіма, як свій і ніби вдома". "Багато гарненьких пань читали йому з пам’яті уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки". Так симпатично й привітно зустрінутий поет "був у доброму настрої і не розмовляв інакше, як по-українському". По вечері, коли Шевченка затягло до однієї з кімнат палацу веселе чоловіче товариство, він оповів Чужбинському, що не сподівався зустріти таке щире прийняття у поміщиків, і що йому "дуже подобалися деякі молодиці і дівчата".
Чоловічим товариством, що зустріло поета "голосними тостами й привітаннями" і забрало його в полон, був "тісний гурток розумних і благородних людей, переважно гуманних, що користувалися загальною симпатією". Люди ці "чи то тому, що не знаходили діяльності в тодішньому середовищі, чи тому, що не встигли відзвичаїтися від юнацького розгульного життя, за єдине гасло своє вибрали знане латинське прислів’я: "in vino veritas". Гурток цей називався "товариство мочемордів". Цей своєрідний "орден" із такою вульгарною назвою багато в чому нагадував польських "балаґулів" на Правобережжі. Мочеморди мали свій "статут" і свої відповідні до заслуг "титули". Серед них було чимало людей дуже цікавих, а тодішнім їх головою, "великим магістром", був Віктор Закревський, що носив найвищий титул "всеп’янійшества". Колись він служив у гусарах. Розумний і дотепний, він "цілий день бував душею товариства, і всі, що слухали його оповідань про пригоди мочемордів на обох земних півкулях, за боки хапалися від сміху, і в ті хвилини від нього не можна було очей одірвати". Зі своїми кріпаками-селянами "він обходився незвичайно лагідно й інакше не звертався до них, як із якимось жартом".