Тим часом справа й сама наближалася до щасливого кінця. Портрет Жуковського вже був намальований. Лотерею на царському дворі Жуковський і Вієльгорський зорганізували, притягнувши до співучасті в цій справі гр. Баранову, уроджену Адлерберґ, виховательку царівен і фрейліну цариці. Портрет виграла цариця Олександра Федорівна. Жуковський на початку травня мав виїхати в далеку подорож по Європі з наслідником престолу цісаревичем Олександром, а тому й сам поспішав. Він атакував листами пані Баранову і просив її якнайшвидше переслати йому гроші. Повні гумору й ілюстровані карикатурками, листи його в цій справі свідчать, як він перейнявся долею Шевченка і як глибоко розумів його духову трагедію:
"Це п. Шевченко. Він говорить до себе:
– Мені б хотілося образ намалювати, а хазяїн каже хату замітати.
В одній руці в нього пензель, а в другій віхоть, і йому дуже сутужно".
"Брюлов малює портрет Жуковського. Оподаль Шевченко замітає хату. Та це вже востаннє".
"Це Шевченко й Жуковський; обидва перевертаються через голови з радощів".
Нарешті настав радісний день визволення: 22 квітня 1838 року Тарасові вручено "отпускную" – себто документ з підписом дідича про те, що Шевченко одержав від нього свободу. Незадовго перед тим Сошенко дістав замовлення на образи чотирьох євангелістів і в той день пильно працював у своєму помешканні. Раптом у його кімнату через вікно вскочив Тарас, звалив образ, що стояв на мольберті, і кинувся Сошенкові на шию, вигукуючи: "Свобода! Свобода!" Сошенко, зрозумівши, в чому справа, і сам почав душити Шевченка в обіймах і цілувати. Сцена скінчилася тим, що обидва приятелі "розплакалися, як діти".
Брама Сезаму відчинилася перед Шевченком: уже наступного дня він був "вольноприходящим" учнем рисувальних клас Петербурзької Академії Мистецтв. Дійсність перевершила колишні найсміливіші мрії закоханого в мистецтво юнака: він не тільки був вільний і міг "вивчати глибокі таїнства" "божественного мистецтва", але відразу зробився учнем самого "Карла Великого", "безсмертного Брюлова" – майстра, що його, слідом за всіма своїми ровесниками-митцями, уважав він за "найбільшого живописця" XIX століття, за "найбільшого артиста в світі". Переповнений почуттям вдячності своїм добродіям, двадцятичотирьохлітній хлопець, що його вчора викупили за гроші, як якусь заставлену в ломбарді річ, сьогодні не знав, що з собою робити від щастя: щоразу виймав із кишені свою "отпускную" й цілував на ній підписи великих свідків шляхетного акту – Брюлова, Жуковського й Вієльгорського, вибранців трьох муз, що простягнули одна одній руки, щоб випустити на волю митця-самородка, сина вільних, співучих степів.
Так відбувся Шевченків "хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні" Карла Брюлова. І по двадцятьох роках йому самому "не вірилося", що "дійсно так було", коли згадував, як він, "нікчемний замазура", "з брудного горища… перелетів до чарівних зал Академії Мистецтв", щоб користуватися "наукою і дружнім довір’ям найбільшого артиста в світі".
Тепер уже сном були передпокій апартаментів "феодала-собачника" Енґельгардта і горище "мужика-мугиря" Ширяєва, а дійсністю – вибагливо розкішна майстерня творця "Останнього дня Помпеї", нащадка французьких гугенотів, що мав у туманному Петербурзі відкрити таїнства малярства синові сонячної України. Все було, як у сні або чарівній казці…
1838 – 1843 рр. Студент Академії мистецтв
Учень Брюлова
Від самого вступу Шевченка до Академії Петербурзьке Товариство заохочення митців зробило його своїм стипендіатом. На чолі Товариства стояли діячі ще з епохи Олександра І. Головою був П. Кікін, що був і його організатором. Заступником його був Ф. Прянішніков, колишній діяльний масон і член Біблійного Товариства. Ідеалісти-містики, люди щирої вдачі й глибоко гуманних переконань, вони свято зберігали філантропічно-масонські традиції доби, в якій вийшли на громадсько-політичну арену. Обидва щиро любили мистецтво. Прянішніков був одним із найдіяльніших російських колекціонерів і мав чудову ґалерею образів. Дворян, що отримували мистецьку освіту, було в ті часи дуже мало; учнями Академії були переважно діти міщан-ремісників і селян, а серед них було й чимало колишніх кріпаків. І Кікін, і Прянішніков щиро помагали талановитим митцям, що вийшли з кріпацького середовища. Скарбником Товариства був військовий інженер, талановитий мистець-маляр Сапожников, людина, що вийшла не з дворянського, не з панського середовища. В. Григоровичеві, що був секретарем Товариства, легко було полагодити справу визначення стипендії Шевченкові: на його очах і на очах Гребінки, Венеціанова, Брюлова й інших Шевченко виявив не абиякий талант рисувальника, вроджену інтелігентність і вміння швидко засвоювати різні відомості. Матеріальний бік життя юнака був швидко й без труднощів забезпечений.
Стан радісного піднесення, викликаного здобутою свободою і метаморфозою, що по ній настала, не відразу, але поволі проминув у Тараса. Справивши собі кращу одежу й полагодивши всякі формальності, почав він одвідувати рисувальні класи й призвичаюватися до нових умов життя та до нового середовища, у якому перед тим бував лише спорадично і в життя якого увійшов тепер уже як рівноправний його член. Невдовзі почалися літні вакації. Як і де провів їх Шевченко, – невідомо. Напевне під час цих вакацій багато читав і працював над собою, доповнюючи свою освіту, а доповнювати мав що, – сам згадував згодом, що перед тим не знав як слід "і чотирьох правил арифметики". Осінь 1838 року була тією порою, коли молодий мистець почав органічно зживатися з новим середовищем, у яке, як "на крилах, перелетів" із свого челядницького горища. Розпочалася наука в Академії, розпочався театральний і товариський сезон.
Брюлов полюбив і наблизив до себе свого нового учня. Шевченко мало не молився на нього в його приватній майстерні, не без претензійності пишно удекорованій колекціями зброї й червоними драперіями та фіранками. Для Шевченка, що опинився відразу в товаристві митців-романтиків, де він раз-у-раз чув патетичні вигуки про "божественне мистецтво", де всі присягалися на Венеру Медіцейську, а самих себе називали "жерцями бога Аполлона", – "божественний" Карл справді був якимсь півбогом, а майстерні його – святинями, де відбувалися містерії мистецької творчості. Шевченко знав, що перед його вчителем схиляли голову Вальтер Скотт і Пушкін, бачив, як його цілував захоплений його мистецтвом Жуковський.