Брюлов сам вірив у свою надзвичайну мистецьку місію і в відносинах із людьми виробив спеціальний стиль: театральний пафос і жест помагали йому грати роль мистецького пророка, і він не говорив, а провіщав, не навчав, а проповідував, патетичним тоном надаючи своїм іноді найзвичайнішим спостереженням і заввагам характеру глибоких філософічних істин і афоризмів. Кар’єра "вундеркінда" й пізніші успіхи безперечно зманерували цього справді здібного майстра й бездоганного рисувальника. Він занадто полюбив позу, але хоч потрапив іноді відмовити в дрібній просьбі Пушкінові або навіть образити амбіцію самого Миколи І, умів проте сходити з свого Олімпу і серед близьких людей, а передусім серед своїх учнів бути чарівно-простим, приступним і зовсім щирим. Шевченко пізнав його в обох цих життєвих ролях і знав, здається, ближче, ніж хто інший з петербурзького брюловського оточення.
Учитель теж, очевидно, умів оцінити щиру, чужу будь-якій підлесливості вдачу свого учня, його справжню глибоку вдячність, що виливалася з чистого серця, а як мистець не міг не бачити й Шевченкового мистецького ентузіазму, і його справді небуденних мистецьких здібностей. Учитель і учень зблизилися. У просторих, розкішно убраних апартаментах свого академічного помешкання Брюлов, скинувши свої театральні котурни, обертався в старшого колеґу-митця. Вчорашньому кріпакові любо було читати вголос своєму професорові улюблені твори Вальтер Скотта або Діккенса, а самотньому пів-богові було тепліше й притульніше в присутності щирого й відданого йому юнака. Брюлов надзвичайно багато читав, – від дитинства призвичаївся до того, щоб йому читали уголос, коли він малює. Сам мав добру бібліотеку, користувався теж бібліотекою видавця-книгаря Смірдіна. Шевченко міг розкошувати: всі книжки й журнали були до його послуг.
Від жовтня 1838 року Шевченко жив разом із Сошенком на 4-ій лінії Василівського острова, близько від Академії. Видатки вони ділили по половині. Найбільшим його добродієм був фактично Сошенко, – власне його доброму серцю, його ініціятиві завдячував Тарас свою свободу і до нього цілою душею прив’язався, але спільне життя їхнє не клеїлося: занадто вже відмінні були їхні вдачі. Старший на шість років Сошенко був, як і Тарас, людиною дуже доброю і вразливою, але, не маючи великих здібностей, він, досягнувши щасливо того, про що мріяв, – діставшись до Академії, знав одну тільки працю, тільки нею міг дійти до поставленої собі цілі. Скромний і зрівноважений, без жодних глибших аспірацій, вів він життя аскета-труженика. Тараса пізнав такого, яким він був, коли працював у Ширяєва: пригнобленого тяжкою долею хлопця, що прагнув одного – мистецької науки і ретельно був за неї взявся, мріючи про визволення з кріпацтва для того, щоб тій науці цілком віддатися.
Тепер же Сошенко побачив у Тарасі зовсім іншу людину – безтурботного юнака, якого притягали до себе всі розваги й усі спокуси столичного життя, що ладен був без відпочинку веселитися й пустувати. "У той час він зовсім змінився", – згадував пізніше Сошенко. "Познайомившись через Брюлова із кращими петербурзькими домами, він часто їздив то сюди, то туди вечорами, гарно вдягався, навіть із претензією на комільфотність. Словом, у нього на деякий час вселився світський біс. Досадно й боляче мені було дивитися на його розкидливе життя, невластиве нашому братові-митцеві, що живе лише для одного мистецтва. Так ось як, думав я собі, зрозумів він свободу, що коштувала йому такої боротьби, таких страшних зусиль". Шевченко купував собі то єнотове хутро, то годинник із ланцюжком тощо, їздив на шикарних візниках; буваючи часто в гостях, пізно вертався додому. Сошенко дорікав йому, що він веде таке розкидливе життя, радив усе це покинути й почати займатися вибраною професією. Тарас не слухав приятелевих рад "схаменутися", а коли почав іще читати Сошенкові свої вірші, то той зовсім у ньому розчарувався й, відпекуючись від того, щоб їх слухати, радив йому "справжнім ділом зайнятися". Несподівано виявлені поетичні здібності Тараса, що читав Сошенкові свою "Катерину", не справили на чеснотливого земляка жодного враження.
Те, чого не міг зрозуміти Сошенко, було зовсім зрозуміле й просто неминуче для такої живої натури, якою був Шевченко, та ще в тій новій обстанові, у якій опинився. Тішився, що може мати стільки світлих і радісних вражень, ще недавно зовсім йому недоступних, самими умовами недавнього його невільницького життя йому заборонених, а можливість мати ці враження підсувало йому на кожному кроці саме життя. Брюлов увів його до кількох домів, запрошував його й далі до себе Гребінка, а потім уже власна Тарасова чарівлива вдача відчиняла перед ним двері всюди, куди його тягло, де його щось цікавило. Чи ж Сошенка мав він слухати, коли зовсім інший стиль життю митців надавали їхні вчителі-провідники, коли сам "великий", "безсмертний" Карл Брюлов вів перед серед мистецької богеми? Увійшовши за посередництвом учителя до гурту людей, що оточували "тріумвірат" "несамовитих романтиків" – Брюлова, композитора М. Ґлінки й письменника Н. Кукольника, Шевченко перейнявся вірою в те, що "середня дорога – найгірша для митця", що "таверна" – найліпша для нього школа. Сірому, буденному, міщанському життю люди цього типу давно проголосили анафему.
Доглядіти відразу те, що більшість людей, до яких пристав, своїми гомеричними забавами, широкими жестами й пафосом заповнювала лише моральну пустку своїх душ, він не міг: на це потрібний був час і досвід. А до того ж, бувши в повній згоді з сумлінням, мав право твердити, що це веселе життя зовсім не заважає йому робити успіхи в рисуванні й у самоосвіті. Не переставав ні відвідувати лекцій, ні читати, а дуже часто те, що чув, перебуваючи в різних літературних та мистецьких гуртках, поширювало його знання, будило в ньому нові думки. Зрештою його мистецька, вільна тепер від пут неволі душа мусила, як молоде вино, вишуміти.
Писав трохи згодом додому братові Микиті: "Велике щастя бути вільним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить". Журився за ріднею, посилав братові гроші, просив і до себе писати, "та по-своєму, будь ласка, а не по-московському".