Коли Тарас, вернувшись додому, оповів про все це Ширяєву, той не тільки не хотів вірити, що Брюлов хвалив рисунки його челядника, а навіть і тому, що він взагалі Брюлова бачив, і хазяїн назвав свого Тараску дурнем. Одного разу Сошенко застав у Брюлова Жуковського і гр. М. Ю. Вієльгорського. Вони всі втрьох вийшли до другої кімнати, а коли повернулися, то Брюлов сказав Сошенкові: "ґрунт готовий", натякаючи на те, що йому пощастило заручитися згодою цих панів на участь у визволенні Шевченка. Згодом Брюлов особисто вибрався до полковника Енґельгардта з просьбою, щоб той відпустив свого талановитого кріпака на волю. Місія ця не мала успіху: не до таких людей належав цей уже схарактеризований нами пан, щоб займатися філантропією. Брюлов був ображений, обурений і, повернувшись додому, називав Енґельгардта і "феодалом-собачником", і "найбільшою свинею в торжковських патинках", і "амфібією", але шляхетний гнів видатного митця, що не звик до того, щоб йому відмовляли в просьбах, нічого тут не міг помогти, – треба було взятися за справу з іншого кінця.
Місію цю взяв на себе старенький учитель Сошенка – професор Венеціанов. Син ніжинського грека й українки, він, мабуть, тим охочіше взяв на себе роль "чесного маклера" в цій справі, що брався за визволення земляка. Зрештою, як слушно сказав потім вдячний Шевченко, це був для нього лише "черговий подвиг на ниві мистецтва": він у таких справах мав уже великий досвід. У розмові з Енґельгардтом Венеціанов почав був од розмов про освіту й "філантропію", але дідич перервав його промову й зажадав конкретного сформулювання справи. Коли довідався, про що саме йдеться, зажадав за Тараса 2 500 карбованців асигнаціями, як останню ціну за "ремісника, в господарстві необхідного": тих розмов про філантропію він уже досить мав і з Брюловим, якого в розмові з Венеціановим, голосно сміючись, назвав "справленім дикуном американським".
Справа зробилася ясною: треба було дістати ці 2 500 карбованців.
Таку версію про участь Брюлова в цій справі (але до моменту усталення ціни) подав сам Шевченко в своїй повісті "Художник". За нею виходить виразно, що ініціатива викупу митця-кріпака належала Брюлову і що Брюлов зробив сам і першу спробу порозумітися з Енґельгардтом. Тим часом у своїй автобіографії Шевченко нічого не згадує про роль Брюлова в описаній уже стадії заходів у справі визволення, не згадує також і про місію Венеціанова, а коротко оповідає лише про те, що "Сошенко представив його… В. І. Григоровичу, маючи на увазі визволити його з лихої долі", і що "В. І. Григорович просив за нього В. А. Жуковського, а В. А. Жуковський, довідавшись попереду від дідича про ціну, просив К. П. Брюлова намалювати його портрет", та що з лотереї, на яку пущено цей портрет серед царської родини, були здобуті потрібні 2 500 карбованців асигнаціями. Отже ініціатива викупу Шевченка, за цією версією, вийшла не від Брюлова, і переговори з Енґельгардтом ніби вів Жуковський. Суперечності цієї не можна усунути тим міркуванням, що першу версію знаходимо в повісті–творі, де справжні ситуації помішано із створеною фантазією, бо психологічно тяжко собі уявити, щоб Шевченко, докладно описуючи такі зворушливі події свого життя й називаючи по іменах своїх добродіїв, міг позміняти їхні ролі.
Що Шевченко у своїй коротенькій автобіографії пропустив один етап – візиту Брюлова до Енґельгардта, це можна пояснити: не згадав він її тому, що вона була безрезультатна, але все таки загадкою зостанеться те, чому в "Художнику" ініціатором плану викупу виступає не Жуковський, а Брюлов, а в автобіографії Жуковський.
Так чи інакше, але певного невідомого нам дня між Жуковським та Брюловим складена була умова щодо малювання портрета Жуковського. Третьою особою, що була втаємничена в цю справу, був гр. Ю. В. Вієльгорський, особа теж близька до царської родини і сердечний приятель Жуковського. Меценат мистецтва, віртуоз-віолончеліст, він завжди готовий був прийти з поміччю кожному нещасливому вибранцеві кожної з дев’яти муз. Йому припала роль зорганізувати лотерею на портрет Жуковського серед членів царської родини.
Здається, що не тільки Шевченко, але й Сошенко не був спочатку повністю втаємничений у цю справу, але згодом Шевченко довідався про те, що справа його визволення, "задумана такими впливовими людьми, як Венеціанов, гр. Вієльгорський і Жуковський, хоч вони й мали впливи, все таки вперед не посувається". "Стан душі Тарасової в той час був жахливий", – оповідає Сошенко, до якого Шевченко з’явився раз "страшно схвильований": "Проклинаючи свою гірку долю, він не щадив і егоїста-дідича, що не випускав його на волю", і, виходячи від приятеля, грозився, що жорстоко на дідичеві помститься. Оповідав пізніше кн. В. Репніній, що був уже близький до самогубства і лише заспокійлива записка від В. Жуковського повернула йому рівновагу духу: очевидно, Жуковський довідався про це від переляканого Сошенка через Венеціанова або Григоровича. Цей стан Тарасової душі дуже легко зрозуміти. Було це десь уже в квітні 1838 року. Усю зиму 1837-38 р. він, коли не було праці, перебував поза домом свого хазяїна.
Сошенко, за протекцією Григоровича, секретаря Товариства заохочення митців, здобув для Шевченка дозвіл працювати в рисувальних залах інтернату для стипендіатів Товариства, де були потрібні гіпсові фігури й інші моделі. Тарас робив великі успіхи в рисуванні, був свідомий цих успіхів, не переставав мріяти про Академію і що день то тяжче переживав своє невиразне й непевне становище. Воля його вабила, але не давалася в руки. Бувало так, що, повернувшись додому по кількох годинах, проведених із Брюловим, цілу добу плакав. Пізнав таких видатних людей, як Григорович, Гребінка, Брюлов, Жуковський, Венеціанов, Вієльгорський. Товариство культурних людей зробилося вже його новою життєвою атмосферою, а тут іще Сошенко, десь у березні, взяв його до себе аж на цілий місяць, за що згодився намалювати портрет Ширяєва. Місяць волі кінчався, наближався будівельно-малярський сезон, і хлопцеві треба було знову йти малювати дахи й паркани, а головне – по зазнаному вільному, повному змісту житті щодня по праці вертатися на брудне горище до Ширяєва та виконувати всі бажання й накази і самого грубіянського майстра, і його дружини, до замітання хати включно. Сама вже думка про це була для нього нестерпна.