Ширяєв, як оповідає сам Шевченко, "тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом, і капіталом не останній майстер". Він був людина скупа, "неотесана і жорстока". Провівши свою "злиденну молодість у бруді та скруті", він тримався того погляду, що це – нормальна дорога до добробуту, до якого сам він із таким великим трудом дійшов. Учням своїм ніколи й ні в чому не потурав і не поблажав, а якщо котрий із них прошпетився, то й бив. Коли кінчався сезон малярських праць, Ширяєв не дозволяв своїм учням виходити з дому навіть по святах – хіба-що до церкви. Спізняючись на обід у неділю, Шевченко знав, що буде битий. Життєва теорія Ширяєва у відношенні до залежних від нього людей була дуже проста: "мене, мовляв, не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?" Коротко кажучи словами самого Шевченка, "хазяїн його був загарливіший за всякого дяка-спартанця". Дуже можливо, що, відважившись на те, щоб стати за челядника у майстра-маляра, хлопець уявляв собі, що життя його буде таким, яким було у варшавського малярського майстра, але то був якийсь добрий і сумлінний чоловік, майстер із традицією справжніх європейських цехових, а тут Тарас опинився в повному рабстві у московського мугиря, що сам "ледве-ледве виліз на світ Божий", а "видряпавшись" у люди, зробився типовим жмикрутом.
Утекти від Ширяєва, як колись утік від лисянського маляра-диякона, Тарас уже не міг: був "законтрактований" на чотири роки, та й Ширяєв, хоч був і неотесаний і жорстокий, а все ж таки міг Шевченка дечого й навчити; на декоративному мистецтві безперечно знався і знав техніку малювання. Тоді модним було розмальовувати покої, орнаментуючи їх композиціями з класичних мотивів: бордюрами та медальйонами з амурами й міфологічно-буколічними сценками на стінах, складнішими сюжетами – на плафонах. Для цього треба було передусім добре навчитися і техніки фарб, і вміння володіти пензлями, і Шевченко сам ствердив, що вчився у Ширяєва не тільки "на маляра", а й "на живописця". Сама вже безвихідність положення змушувала тепер хлопця "перетерпіти всі спроби", та й досвід показав, що вічно бунтуватися й утікати не можна. Але до цікавішої, "живописної" праці майстер, натурально, не відразу учня допустив, та й не завжди вона бувала, натомість завжди були звичайні малярські роботи, і Шевченко із смутком потім згадував, який був "безрадісний, безнадійний початок" цієї його мистецької кар’єри: почав він її, як сам каже, з того, "що молов у жорнах охру і мінію та малював підлоги, дахи та паркани". Із стиснутим серцем мусів увесь час собі пригадувати: "Терпи, козаче, отаманом будеш!"
Коли був у свого пана на Моховій вулиці, то мав там принаймні товариство земляків, таких самих слуг, як і він сам, а серед них навіть друга – Івана Нечипоренка. У Ширяєва опинився був у зовсім чужій атмосфері, але доля послала йому й тут товариша-земляка – Хтодота Ткаченка, такого самого "невмиваку в пістровому халаті". Хтодот цей був дуже флегматичний і неговіркий, але все ж таки був рідною душею. Тут у Ширяєва довелося Тарасові й російської мови навчитися, яку він перед тим чув тільки від пана та його гостей і з якої напевне знав лише обмежене число виразів. Уже в Кирилівці звик був завжди щось читати, коли служив у о. Кошиця. У Варшаві напевне використовував кожну нагоду, щоб щось прочитати. У Ширяєва було гірше: хазяїн напевне вважав це за "баловство" й уночі палити світла не дозволяв, але якщо таку заборону можна було крадькома й порушити, то треба було гроші на свічку мати, а грошей тих нізвідки було взяти.
Сам Ширяєв "мав кілька томів книг" і серед них шеститомовий російський переклад цікавої популярної енциклопедії античного світу – твір абата Бартелемі "Подорож Анахарсіса молодшого". Переглядати її Шевченко міг хіба колись у свято, коли господарів не було вдома. По стінах у кімнатах майстра висіли естампи з образів Рафаеля, Одрана, Пуссена й Вольпата і був "повний портфель інших естампів", але він Шевченкові "не дозволяв з них рисувати", боячись, щоб той їх не попсував. А проте й у цю повну міщанського задуху, тяжку атмосферу "хазяйського" дому вривалася іноді мистецька струя. Якийсь свояк Ширяєва вчився в Академії Мистецтв і, якщо не мешкав у Шевченкового хазяїна, то в кожному разі був звичайним гостем у його хаті. Бував у Ширяєвих також і їхній земляк – теж студент Академії Мистецтв І. К. Зайцев. Коли молоді люди приходили до Ширяєва в гості, то відбувалися скромні літературні вечірки: І. К. Зайцев читав уголос поезії Жуковського й Пушкіна. Тоді Шевченко й Ткаченко ставали за непричиненими дверима хазяйської світлиці й жадібно слухали.
Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час "білих" літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашували його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, "фігурний клас", але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував "солодко усміхнених богинь" і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі "надзвичайна схожість з оригіналом", але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалово-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури.