…шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати!
Знаю його, знаю!
Попоміряв і я колись –
Щоб його не мірять!
Розказав би про це лихо,
Та чи то ж повірять?
Ця подорож з Литви до Неви була, мабуть, дуже довга, – могла тягтися й місяць, а може й довше, аж наступив той день, коли нужденний віз із численними слугами кирилівського дідича спинився перед брамою його палацу на Моховій вулиці, в самому центрі млистого Петербурґу.
Від часу виїзду Тараса з Кирилівки проминуло вже не менше як півтора року. За цей час пізнав він інші краї, навчився польської мови, був свідком цікавих політичних подій, почав був учитися улюбленого малярського мистецтва, пізнав чимало нових людей, чимало пережив і передумав.
У непривітному, закутому в ґраніт і оповитому туманами північному місті починав уже вісімнадцятий рік свого життя.
Примітки
Св. Марія Магдалина (1830) – У виданні Зайцева – 1833 р., що суперечить як хронології варшавського періоду життя Шевченка, так і дату, так і авторському підпису на самому рисунку. Це слід вважати не зауваженою друкарською помилкою.
В "науці" у Ширяєва
Спогади про Вільно й Варшаву, майстерня Франца Лямпі були тепер для Шевченка далеким, фантастичним сном, – дійсністю був передпокій панських петербурзьких апартаментів: пан знову повернув Тараса в козачки…
Підвищений у 1831 році до ранги ротмістра і призначений як ад’ютант до його королівської високості – начальника шляхів сполучення герцога Олександра Вюртемберзького, Павло Енґельгардт, як на тодішні легкі умови військової служби для аристократів, дуже пиняво робив свою кар’єру: на дванадцятому році служби був тільки поручником. Мабуть, ні службовою ретельністю, ні здібностями не визначався. Його старші брати Василь і Андрій, обидва полковники ґвардії, були значно талановитіші за нього і належали до популярних у столиці осіб, особливо Василь, знаний картяр, сноб і гульвіса, сердечний приятель поета Пушкіна: він збудував на Невському проспекті "дім забав" ("увеселительное заведение"), де відбувалися маскаради, бали й концерти, а весь Петербург залюбки повторював його блискучі дотепи. Андрій, герой війни 1812 року, був справді видатним бойовим офіцером.
Шевченків же дідич Павло Енґельгардт нічим не визначався. Одружений із баронівною Софією Енґельгардт, дочкою генерал-лейтенанта барона Ґоттардта Ґерарда фон Енґельгардта (з німецької лінії того самого роду), він майже всю свою військову кар’єру зробив як ад’ютант високих військових начальників. "В походах не бывал", як стояло в його службовому формулярі, зате добре знав французьку й німецьку мови і зумів собі знайти жінку-красуню – це було все, чим він міг особисто похвалитися, але як внукові сестри найсвітлішого князя Потьомкіна, як синові генерал-аншефа, а згодом сенатора Василя Енґельгардта, зрештою як братові своїх братів, чоловікові жінки-красуні й маґнатові з ранґою полковника, яку він дістав, покинувши службу у 1832 році, – йому були відчинені двері всіх петербурзьких палаців і аристократичних салонів. Вихованець корпусу царських пажів, тридцятидвохлітній полковник міг, і не втомлюючи себе службою, жити у своєму з азіатською пишністю обставленому, ще батьківському палаці й вести нормальне для його середовища безтурботне світське життя, яке так відповідає нахилам людей без особливих ідейних зацікавлень і без глибших духових поривів: родився й виховався на те, щоб бути паном.
З яких причин – невідомо, але Енґельгардт цілий рік не вживав ніяких заходів, щоб вести далі мистецьку освіту Тараса, хоч у Петербурзі це не було річчю тяжкою. Мрійливий хлопець з гарними й розумними сумними очима був для маґната-дідича його рабом. А проте в душі цього раба, з якого пан знову зробив свого лакейчука, ні на хвилину не вгасало бажання навчитися "божественного мистецтва": скуштував уже був тієї вимріяної науки, а до того ще, мабуть, був уже свідомий і своїх мистецьких здібностей. І от починає він благати свого пана, щоб ізнову дозволив йому вчитися малярства. Довго той не піддавався, аж нарешті "невідступними просьбами" Тарасові пощастило таки пана переконати, і Енґельгардт законтрактував його на чотири роки "разных живописных дел цеховому мастеру" на прізвище Ширяєву.
Чому сталося саме так – чому Енґельгардт оддав Шевченка в науку цеховому маляреві, а не маляреві-артистові, це вимагало б вияснення, але, на жаль, можна його шукати лише в здогадах. Можна припустити, що скупий пан роздумався й не хотів більше витрачати гроші на малярську науку Шевченка. Наука в доброго вчителя-митця коштувала б недешево, а до Академії Мистецтв кріпаків тоді вже не приймали. Тому, мабуть, Тарас і вхопився за інший проект: почав просити пана, щоб оддав його в науку до цехового маляра-декоратора. Згодившись на це, Енґельгардт, якщо не відразу, то в скорому часі, мав би з цього ще й користь – дістав би від майстра гроші за свого кріпака, сам же Шевченко міг із цим зв’язувати надію якщо не на швидке й повне, то хоч на часткове визволення: згодом зробившись сам майстром, хоч би й по довгій науці, він міг перейти "на оброк", тобто, живучи й працюючи самостійно, платити панові певну умовлену суму із своїх заробітків, а якби йому добре повелося, то й зовсім на волю викупитися.
У надії на це він, мабуть, і почав докучати панові своїм "невідступними просьбами" і зрештою добився свого. Пан побачив, що з Тараса доброго лакея не зробить, а матеріальна користь проекту, що його він висунув, була для Енґельгардта очевидна. Зрештою можна мало не з повною певністю припускати, що Енґельгардт відразу почав одержувати від Ширяєва гроші за свого хлопця, бо Тарас не був учнем, якого Ширяєв брав просто від рала, – хлопець уже пройшов малярську науку у варшавського цехового майстра і не тільки квачем умів орудувати, а й добре рисувати, отже для такого майстра, яким був Ширяєв, Тарас був уже до певної міри кваліфікованим робітником, у чому майстер міг навіть переконатися, зробивши хлопцеві іспит.
Скинувши куртку лакейчука, Тарас перевдягся в малярський халат, і почалося його нове, значно тяжче, ніж служба в панському домі, і повне всяких принижень і гірких образ безпросвітно-безрадісне життя. Щоб схарактеризувати загальні умови цього життя, придасться згадати тут слова Куліша, вставлені до відповідного місця Шевченкової автобіографії, що її він зредагував: згадавши "хлопчиків, яких батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників", Куліш писав: "права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж: вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний обов’язок".