Пані Забіла оселилася вже в Петербурзі на Міщанській вулиці, і Шевченко бачився тепер із Ликерою щодня. Він весь поринув у свої передвесільні турботи. Сам рисував моделі для Ликериних костюмів і сам їх замовляв. Крім згадуваних уже вище речей, він купував їй найдорожчі матеріали на верхній одяг, на сукні, на спідниці, полотно в великій кількості, купував капелюхи, різні черевики, панчохи, білизну і т. ін. Лише одного дня (3 вересня) він витратив на це більше як 180 карбованців. Привчав її до порядку, до господарності. Зробив для неї записну книжечку з рубриками прибутків і видатків. Сам їх вписував, показуючи їй, як це треба робити. І Ликера своїми кривулями, немилосердно плутаючи і пропускаючи літери, вписувала туди нібито свої, фактично ж Тарасові видатки. Він замовив їй і сіре пальто, і обшитий золотими шнурками з дорогого білого сукна козакин, – ніби, стилізовану вже українську білу святкову свитку, а до неї – теж білу модну шапочку à la Ґарібальді – "ґарібальдійку", як тоді казали.
3 вересня М. Карташевська писала в Москву до Віри Аксакової:
"Вчора був Шевченко, а сьогодні приходила його наречена. Багато оповідала, як вони думають влаштуватися, і між іншим, що її жених каже, що на Україні по зимах нудно, а тому вона буде їздити зимою або до Парижу, або до Петербургу".
Пишучи це, панна Марія іронізувала: "Ось як доля потішається над людьми! Ликера в Парижі! Щоб уникнути нудоти, живучи на власному хуторі! Дико це звучить!" Але Ликера таки дійшла свого: недавно за кухаря її не пускали, а от тепер дивіться, мовляв, яку я кар’єру роблю!
Справа з помешканням для Ликери на той місяць, що відділяв наречених від наміченої дати вінчання, теж несподівано знайшла розв’язку. Помогла в цьому Шевченкові його щира приятелька, жінка винятково доброго серця – Катерина Іванівна Іванова, рідна сестра його "святої заступниці" графині Настасії Толстої. У себе тримати Ликери вона, щоправда, не хотіла, бо теж уже знала про всі її вади, але мала якусь добру знайому, і у тієї, десь на Офіцерській вулиці, влаштувала Шевченкову наречену. У Іванової Ликера пробула лише один день – 5 вересня, а 6 вересня вірний Шевченкові Федір уже перевозив до нового помешкання Ликерині речі з Міщанської вулиці і забрав у Забілиної Ликерин паспорт.
Все робилося, "як годиться": Ликера знову була під опікою якоїсь старшої пані, а Шевченко, відвідуючи наречену, ніколи не залишався довше, як до дев’ятої години вечора. Кімната була гарна, простора й добре умебльована. Коли робили умову з господинею, то та запиталася, чи її служниця має обслуговувати Ликеру, але Шевченко сказав, що ні. Він уже багато в чому піддався Ликериним бажанням і забаганкам [І міські убрання для неї робив, і сестру Ярину хотів спровадити до свого майбутнього хутора для "сільської роботи", і згоджувався на хуторі жити лише влітку й ін.], але тут виявив твердість. І справді – що ж мала робити ця проста дівчина в отій гарно умебльованій хаті, – лише спати та їсти? Сам він був людиною праці, вважав працю за річ святу і писав гімн "роботящим рукам".
Але Ликера вже на другий день, відвідавши пані Надію, скаржилась:
– І такий він противний, що хазяйка давала кімнату з прислугою, а він не схотів, сказав, щоб я сама прибирала… Ще, каже, побачу, яка ти у мене чепурненька…
Він їй вже з самого початку казав:
–… Важкого ти у мене нічого не будеш робити, хіба звариш борщу та пошиєш мені сорочку… Та одно знай: щоб була чепурненька, бо неохайних я не терплю.
Але Ликері хотілося одного – лише панією бути! Вона завжди була лінива й неохайна. Дарма, що Шевченко їй уже тут подарував і дорогі коралі і 200 карбованців сріблом, і оточував її ласкою, на неї все це не робило ніякого враження. Вона, очевидно, найбільше враховуючи той момент, що він старий, вважала, що вона йому робить честь і ласку. Про свою вроду вона теж мала явно перебільшену думку.
Коли він в один із тих днів, поки Ликера проживала в новому помешканні (а це був дуже короткий період: від 6 до 11 вересня, не довше) розсердився на неї за нелад у хаті, вона знову побігла до Забіли і казала вже, що "не піде" за Шевченка, а коли її запитали, як же буде, вона відповіла:
– А так і буде, що заберу усе, що він мені дав, а за його таки не піду!.. Такий старий, поганий та сердитий!..
Вона і господині своїй, у якої тепер жила, говорила те саме.
А добра того, що він їй надарував, разом із грішми, було може на цілу тисячу карбованців.
Поет же, нічого не передчуваючи, ще й учителя їй найняв, мабуть, з огляду на свою нервозність, не вважаючи себе за придатного до ролі педагога.
Якось він узяв Ликеру з собою на далеку прохідку – аж на Крестовський Острів. Ликера хизувалася в пишному убранні, справленому їй женихом, мабуть у тому дорогому білому козакині й ґарібальдійці. Зайшли до ресторану. Здається, були не самі, а ще в чиємусь товаристві. Коли подані були на стіл замовлені страви, Шевченко почав намовляти Ликеру, щоб вона грала роль господині, отже почав її повчати: мовляв, така наша традиція. Ликера погнівалась і не послухалась. Робив він це, ніби добре підпивши.
А невдовзі після цього дійшло до гіршого конфлікту. Прийшовши до Ликери не в звичайну пору, він застав її в обіймах її вчителя, а за іншою, менш певною, версією, в обіймах якогось лакея.
Все це відбувалося день за днем, але не знати, в якій саме послідовності. Конфлікт наростав і мав свої етапи. Однобічно поінформовані мемуаристи приймали ці етапи за версії: одні подавали, як причину розриву, до якого таки дійшло, нехлюйство Ликери і "дебош" Шевченка в ресторані на Островах (це версія, яку "пустила" Ликера у Карташевських) [Н. Забілі про цей "дебош" вона не оповідала, а лише скаржилася на гнівливі виступи нареченого з приводу її нехлюйства, на його погану вдачу].
Лише згодом, уже по смерті Шевченка, коли граф Ф. Толстой і графиня Н. Толстая з дочкою повернулися з-за кордону, К. І. Іванова поінформувала сестру про ніби "фінальний момент" Шевченкового конфлікту з нареченою. Івановій і сам Шевченко міг про це розповісти, і від Ликериної господині вона могла дещо знати. Отже Катя Толстая (за чоловіком Юнґе) аж геть пізніше оповідала про це у своїх спогадах зі слів тітки так: Шевченко "застав Ликеру en flagrant delit з лакеєм". Коли вона побачила, що цього діла вже не можна поправити, то відповіла нахабно: "Хіба ж би я за тебе, такого "старого та поганого" пішла, коли б не подарунки, та не те, щоб панією бути". Отже ця прикра подія безумовно мала місце, лише одне, мабуть, тут не точне: то був не лакей, а вчитель.