А проте є дані, що й цей факт не спинив остаточно Шевченка. Деякі спогади стверджують, що він і після цього ще усовіщував Ликеру. Фактичним фінальним моментом була записка Ликери до Шевченка, про яку він нікому не оповів і яка стала відома аж у 1914 році [Її опублікував автор цієї книжки]. В період, коли конфлікт між ним і Ликерою дійшов до найбільшого загострення, Шевченко написав до неї записочку, але вона відповіла: "Послуша тара твоеимй записками издесъ неихто не нужаеца", додавши ще кілька брутальних, не зовсім пристойних слів…
Художня творчість
Було б великою помилкою припускати, що за той 45-денний період, який можна назвати періодом роману з Ликерою (27.VII – 10.IX), Шевченко занедбав усі інші справи. Не зважаючи на всю заклопотаність і навіть метушливість, що її він виявляв, – життя його, як переконують факти, не стало менш продуктивним. Навпаки: як це завжди бувало, коли він переживав моменти нервового піднесення, і тепер він, ще з більшою, ніж звичайно, енергією віддався своїй фаховій праці, як мистець і національно-громадський діяч.
2 вересня Рада Петербурзької Академії Мистецтв присудила йому титул академіка ґравюри, а 4 вересня на урочистих річних загальних зборах Академії цей титул за ним затверджено. За традицією таке надання найвищого мистецького титулу урочисто проголошували під звуки сурем і літаврів. Річні урочисті збори Академії завжди зв’язані були з відкриттям "звітної" осінньої виставки, на якій фігурували праці митців, що діставали титули й нагороди.
Гідно виступив на цій виставці новий академік. Крім п’ятьох чудових естампів-офортів він виставив і свій новий портрет, зроблений у серпні олійними фарбами. Був це твір високої мистецької вартості, один із шедеврів Шевченкової портретної творчості – надзвичайною світло-тіньовою технікою зроблене, справді "по-рембрандтівському" виконане погруддя гнівного, грізного українського вождя-революціонера. Завдання, яке собі поставив автор, полягало не в тому, щоб точно відтворити свої риси: мистецька вартість образу була в яскраво відданому революційному пафосі українського народного вождя-месника, зображеного в смушевій шапці, українській вишиваній сорочці, з сергою в усі, що її як талісман носили подекуди старі діди з запорізькими чубами, живі носії не до краю ще вигаслої козацької традиції. Коли б не те, що автор сам у каталозі виставки назвав цей твір автопортретом, то ніхто б його за такий і не прийняв. Він тільки послужив собі моделлю для цього психологічного твору.
Портрет цей став предметом деякої сенсації і темою критики в пресі. Сенсацією було те, що портрет купила дядина царя Олександра II, велика княгиня Олена Павлівна, вдова царевого дядька, великого князя Михайла Павловича. Вона походила з королівського вюртемберзького дому (була дочкою принца Павла). Вихована в Парижі, мала вона дуже ліберальні переконання, а її винятково глибока освіченість була предметом подиву для багатьох видатних інтелектуалістів того часу [Протегувала теж музику, театр, пластичне мистецтво і їх майстрів]. Вона брала активну участь у підготові до селянської реформи. Ще в 1859 р. звільнила велика княгиня кріпаків у своєму українському маєтку Карлівці на Полтавщині (ще на засадах проекту закону про реформу). Українських дідичів Лівобережної України вона сама намовляла допомагати реформі (м. ін. В. В. Тарновського, який став одним із видатних її діячів).
Із знайомих Шевченка велика княгиня Олена знала родину гр. Толстих, проф. Кавеліна і В. В. Тарновського. В 1860 році Шевченко став, як ми знаємо, пропаґандивною постаттю в справі боротьби поступового громадянства за прискорення селянської реформи. Отже ледве чи можуть бути сумніви в тому, що, купуючи портрет, велика княгиня робила демонстрацію, а водночас хотіла зробити й приємність добре їй знайомій родині гр. Толстих, бо портрет цей їм потім подарувала, очевидно, знаючи, як Шевченка в цій родині любили й шанували.
Хоч як там було, але для Шевченка це була повна несподіванка. Він сам цього портрета не призначав на продаж, а визначивши дуже високу ціну (200 крб. сріблом), збирався пустити його в лотерею, дохід з якої мав використати на видання українського народного букваря, що його хотів скласти, а може вже й складав.
Не знати, чи потішив митця жест вел. кн. Олени, зате відомо, що відгук преси на виставлені ним твори зачепив його і роздратував. В органі царської політичної поліції – газетці "Северная пчела" з’явилася іронічного змісту рецензія на виставлені Шевченком мистецькі твори. Поминаючи те, що автор цього критичного огляду, свідомо чи несвідомо, немилосердно наплутав в їх описі (з пейзажів зробив портрет і т. п.), він просто взяв на глум їх автора. Рецензентом цим, як видно, був якийсь землячок – "Кирпо-Гнучкошиєнков", як називав таких типів Шевченко. Він писав:
"Мистецьке виконання цього портрета – прегарне, лише схожість не дуже вражає, як то буває, коли мистець змушений вхоплювати вираз та риси не інакше, як із дзеркала. При цьому всьому Шевченко змалював себе не в справжньому своєму вигляді. Він, скромний і миролюбний мистець, змалював себе в українських смушках і в свиті, і тому іноді раптом лунали з задніх рядів публіки голоси: "Чи то Палій, чи то Дорошенко, чи то Сагайдачний?". Дехто з першого погляду, через свою несвідомість, приймав цей портрет навіть чи не за копію з відомого портрета, здається, Собеського [Пензля Рембрандта. Автор]. Панові Шевченкові бракувало тільки булави ("палицы"), але магічна сила його в його пері, олівці та пензлі".
Отже критик добре зрозумів національно-революційну символіку Шевченкового твору і дуже спритно й злосливо зумів її викрити. Зачеплений не так цими натяками критика, як тим, що він багато наплутав, м. інш. приписавши митцеві портрет царя Петра І, обурений мистець узявся за перо й почав був писати спростування на рецензію, але потім свій намір занехаяв. Аджеж, попри всю тенденцію, рецензія стверджувала високу мистецьку вартість його твору і те, що він звернув на себе увагу публіки.
Цю рецензію Шевченко прочитав 24 вересня, а 26 вересня відвідав його приятель Федір Черненко. Він був гостинним господарем петербурзької "Громади", яка від кінця 1859 р. збиралася в його помешканні. Застав він поета хоч і спокійного, але зажуреного, сумного. Розмова про останній життєвий, професійний успіх Шевченка – про надання йому ступеня академіка трохи розважила господаря.