Подай же й нам, всещедрий Боже,
Отак цвісти, отак рости,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Любов предвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
Мусів їй теж пояснити, чому прислав їй отого хрестика і граматку. Зібрався зайнятись її освітою і вихованням. Не міг не згадати й не оповісти їй про свою рідню, а передусім – про сестру Ярину, яка мала б заступити сироті Ликері матір і стати її порадницею. А вже ніяких сумнівів не може бути в тому, що – може найдовше – спинився на головному мотиві, який його схиляв до цього "соціального акту", – на спільному селянсько-кріпацькому походженні їх обох. Недавно ще корсунська Харитина мала його за пана, і він мусів виясняти через Варфоломея, що він "по плоті й духу син і рідний брат свого безталанного народу", а зовсім не пан.
Що розмова його з Ликерою мала приблизно такий зміст, видно з того, як вона на неї реаґувала. Її відповіді породили в Шевченковій душі смуток, бо за словами Кулішевої, яка писала про це М. Я. Макарову, Ликера хотіла "стерти з себе те, чим цікавиться Тарас Григорович": "Їй хочеться бути панією, а він шукає простоти й рідного слова; її мучить те, що його сестра ходить в національному костюмі" (тобто в селянському вбранні!). Вона випитувала пані Олександру, як одягнений був Шевченко, коли був її боярином, і "обличчя її просіяло", коли довідалась, що він був тоді у фраку. Вона хотіла знати, "чи достаточний він" (тобто чи заможний) і чи зможе мати літературні заробітки, живучи на селі. Вона сказала:
– Він і старий, і скупий, здається! Така неохота йти!
Але згодом, на думку, що вона тепер, як сама висловлювалася, може стати жінкою "письменника і полупанка" (коли ще зовсім недавно панни Карташевські відрадили якомусь кухареві з нею одружитися, бо, мовляв, вона йому не пара), "уява її починала буяти" й вона казала:
– Ні, піду на злість дівчатам Карташевським, щоб вони збісились!
Освідчення Шевченка "прийняла вона холодно". Ім’я його вимовляла без всякої пошани. Поводилась так, ніби це вона йому честь робить. Все це стверджували безпосередні свідки. В. Білозерський писав М. Я. Макарову:
"Ликера – розумна, в цьому нема сумніву; але вона бачить в Тарасі Григоровичі не більше, як майбутнього старого чоловіка, який завезе її кудись, куди їй зовсім не хочеться, і вона так мало надіється бути вдоволеною і щасливою, що не почуває до нього навіть вдячності. Вона – натура егоїстична, яка ніколи не оцінить того, що в Тарасі Григоровичі є доброго, і (навпаки) вповні зрозуміє всі вади його як чоловіка. Їй хочеться пожити, погуляти і коли вже виходити заміж, то хіба вже для того, щоб жити панією. А йому зовсім не те уявляється, не того хочеться".
Психічний стан Шевченка після його другої розмови з Ликерою Білозерський окреслює так:
"Він невдоволений своїм поспіхом, усвідомлює, що помилився, що дійсність не справдить його надій, але через самолюбство, але з упертості, через безвихідність свого положення, не бачить можливості зійти з дороги, на яку ступив, і потай від себе самого [?! П. З.] бажає, щоб якась стороння сила звела його з небезпечної путі".
Пані ж Олександра, описавши всі вище подані факти, окреслювала ситуацію так: "Боже мій! Як він засліплений! Поет і проза! Він створив собі ідеал і не хоче поглянути (на Ликеру) простими очами, а нам так боляче за нього".
Коли б хтось хотів описати докладно цей Шевченків трагічний роман, то, справді, не знайшов би кращого заголовку, як "Поет і проза"…
30 липня Шевченко і сам написав листа до М. Я. Макарова. Він писав:
"…Ликера 28 іюля [Тут помилка: це, як знаємо, було 27 липня] при купних наших друзях сказала мені, що без братнього і батьківського Вашого святого слова вона не дасть мені такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидше до нас і поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом, з Вашим іскреннішим другом. А поки що буде, напишіть їй і мені Вашу і думу і пораду".
3 серпня Кулішева вислала Макарову і Ликерин і Шевченків листи, разом із своїм довгим листом, у якому описувала все наведене вище. А ще 2 серпня уже цитованого нами листа вислав і В. Білозерський. Він просто продиктував Макарову, що той має відповісти обом нареченим: що він їм не перешкодить у їх намірі, коли на це буде їх добра воля, але в такій важливій справі треба всім разом порадитися і все добре обміркувати, чого на письмі не зробиш, а тому треба їм почекати, аж він сам вернеться з-за кордону. "Може я й помилюсь, – писав Білозерський – але мені здається, що час тут багато значить". При цьому він додав таке: "Щодо Ликери, то з усього видно, що наспів їй час поєднатися законним, а за сприятливих обставин і незаконним шлюбом".
На відповідь довелося всім ждати дуже довго, більше двох тижнів, бо до Ахену з Петербургу лист ішов днів 8–9.
5 серпня у Шевченка вийшов конфлікт із пані Надією Забілою. Він хотів узяти Ликеру з собою до Петербургу, а пані Надія, як господиня й опікунка Ликери, не дала на це згоди. Шевченка цей безперечно нетактовний і фактично невмотивований крок дуже обурив. Це ж було – так виходило! – недовір’я до нього. Обурений поет написав там же в Стрельні присвячену Ликері поезію, в якій накинувся на звичаєві упередження, "Моя ти люба! Мій ти друже!"
Що ця реакція була лише вислідом гнівних емоцій (а він кожну яскраву емоцію переживав із подвійною силою), про це свідчать дальші його відносини з пані Надією, яку він до кінця життя любив, шанував і якій за опіку над Ликерою пізніше дякував, а також і те, що він завжди був гарячим оборонцем національних традицій.
Поет і далі завжди бував у Стрельні по неділях і привозив Ликері різні подарунки, а іноді й серед тижня присилав з ними свого Федора. Так, наприклад, довідавшись, що Ликера застудилась ("тьопала по калюжах") він прислав їй цілу купу всякого добра, м. ін. теплий плед. Взявши мірку з її ноги, накупив їй черевиків, теплих панчіх і т. ін. Дарував і ювелірні речі: каблучки, серги з медальйонами, коралі. А одної неділі подарував Євангеліє в гарній білій оправі з золотими краями. Ликера мала повну змогу переконатися, що її наречений зовсім не скупий.