Одначе ні другого дня, ні в один із наступних лист цей не попав до поштової скриньки: Білозерські постановили застосувати тактику зволікання, переконані, що "час тут багато значить", що Ликерине моральне зіпсуття незабаром відкриється очам поета і він сам переконається в помилковості необачно зробленого кроку й відступить від свого наміру, який багатьом здавався просто "одчайдушним".
Те, що оповідали Шевченкові про Ликеру Олександра і Василь Білозерські, не могло не посіяти сумнівів у його душі. І він таки завагався! Зберігся навіть документ, який свідчить про те, що від свого наміру щодо Ликери він уже готовий був відступити. Ось текст недокінченого листа, з виразно матримоніальним наміром писаного до якоїсь нам незнаної жінки:
С. Петербург, 28 липня 1860 р.
Я, як некликаний, непроханий гість, постукався в Ваші двері, а постукавшись раз, мимоволі стукнеш удруге й утретє і, звичайно, востаннє, коли двері не відчинились.
Я Ваш несподіваний [Може тут пропущене "не" і треба читати "не несподіваний"?] і невипадковий гість. Я Ваш друг, брат і, нарешті, батько та, звичайно, дорадник, що Вам нав’язався…
До "дверей" Ликериного серця він уже не мав потреби "стукатися", бо вона йому не відмовила, а тільки узалежнила згоду від згоди свого пана, а припускати, що Макаров заборонить Ликері за нього йти, Шевченко ані хвилину не міг. Це було річчю цілком виключеною. Та й лист цей в оригіналі був написаний російською мовою. Пощо ж би він мав писати до Ликери по-російському? Отже, хоч другий абзац цього листа ніби дуже підходить саме до Ликери ("друг", "брат", "батько", "дорадник"), проте всі інші обставини промовляють проти такого припущення. Була, очевидно, ще якась жінка, до "дверей серця" якої він уже раз стукався і до якої його думка повернулася, коли він завагався в своїх намірах щодо Ликери.
Хто ж була ця особа? Чи не Катя Піунова, про яку він і після розриву з нею не забував? Адже минуло вже два роки від часу, коли він сватався до неї. Вона "підросла", а його слава, як поета, гриміла по всій Росії, і популярність його була просто винятковою. Це могло не по літах практичну Катю схилити тепер до одруження з ним. А може це він писав до Амалії Кльоберґ, до тієї німкені Маші, що з нею ще за молодих літ мав роман, з якою тепер зустрічався і яка була продавщицею в крамниці малярського приладдя "Аванцо", де він купував фарби, пензлі, рами й полотно для своїх образів? Але хоч як там було, він цей новий намір швидко покинув і вагання свої щодо Ликери переборов.
Коли на другий день (29 липня), згідно з його просьбою, відвідала його в академічній келійці Олександра Кулішева, вона переконалася, що Шевченко "не передумав": він передав через неї своїй нареченій хрестика й букваря ("Граматку" П. Куліша). Багатомовна і зворушлива була символіка цих дарунків: поет брався до її виховання, ставлячи своє майбутнє подружнє життя під знаком хреста. Знайшов і аргумент проти закидів, що їх Ликері люди робили, і глибоко ідеалістичний мотив, який мав би ним керувати в цій справі: всі моральні вади своєї нареченої поясняв "рабством" (мовляв, "воля і достаток" змінять її на краще); брав на себе місію врятувати від падіння цю темпераментну дівчину, бо, як казав, боявся, щоб з нею не повторилося того, що сталося з "Ледащицею" Марка Вовчка. Ця його настанова могла людям здаватися і штучною, і надуманою, але для нього вона була цілком послідовною.
Коли пані Олександра передала Ликері поетові дарунки, вони її зовсім не потішили. Вона хотіла знати, скільки коштує хрестик, і, переконавшись, що він – не золотий, недбало його відкинула.
На другий день, 30 липня, з’явився в Стрельні і сам наречений з іще більш сентиментальним подарунком для своєї вибраниці: він вручив їй букет польових квітів, але вона воліла б мати більш відчутні ознаки женихової любови й уваги, і за кілька хвилин букет опинився на землі під ґанком. Тим часом Шевченко попросив її вийти з ним до садочка і, сівши з нею в альтанці, почав з нею довгу розмову. Це була друга розмова після освідчення. Вона пригнобила поета і посіяла в його душі нові сумніви. В. Білозерський засвідчив це, оповідаючи, що коли Ликера "більше виговорилась", то Шевченко "задумався, посмутнішав", а все таки "не змінив свого наміру…"
Поки точилася ця розмова, "вся дворня зібралась, і всі мешканці "дачі" [Панські "двораки"-слуги. Під "дачею" можна розуміти не лише велику й густо населену віллу, де жили сестри Білозерські, а навіть усе, тоді невелике, літнище] ходили мимо паркана і сміялись". А у пані Кулішевої "серце розривалось на частки". Вся околиця вже за годину після Шевченкового сватання знала про нього від самої Ликери, яка поспішилася про це скрізь розтрубити. І всі знали, що за пташка ця щебетлива дівчина-вітрогонка, за якою бігали стрельнінські солдати й лакеї, до яких вона моргала і від яких приймала всякі ласощі до краденої "з панських кухонь" дичини включно. Яке ж то міщанське або дворацьке серце могло зрозуміти Шевченкову примху (для них "панську"), коли й його інтеліґенти-друзі були збентежені цим несподіваним і недоречним планом?
Про що міг говорити з Ликерою Шевченко? Лише напередодні він вислав Варфоломеєві 1 000 карбованців на купівлю садиби над Дніпром, отже лише вчора приспішив реалізацію заповітної надії-мрії, вже стільки разів оспіваної в різних поезіях ще на засланні і весь час поновлюваної після повороту з заслання, а тепер, як йому здавалося, от-от близької до здійснення. Треба тільки було замість загиблої безталанної Оксаночки поєднати цю русяву, жваву, ґраціозну Ликеру, бо з Харитою не повелося. Отже ясно, що він тепер викладав новій нареченій плани свого подружнього ідилічного життя – як будуть вони з тої вимріяної "хатиночки в гаю"
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри
Та на лани золотополі…
– про те, де має поставити "оту хатиночку в гаю", про те, що Ликера має там зігріти його "серце замучене", "поточене горем". Обіцяв їй за це свою довічну любов і батьківську опіку. Аджеж місяць перед тим (25 червня), ще не звірившись ані самій Ликері, ані кому іншому із свого оточення із своїм до неї почуттям, він, описуючи щасливе подружнє життя якихось нам незнаних Філемона і Бавкіди, молився: