Наслідком цього було те, що Васильчиков особисто порадив Шевченкові виїхати з України, а шефові жандармів вислав рапорт, у якому вся ця історія була освітлена, як освітлив її у своєму зізнанні сам Шевченко. Кн. Васильчиков писав :
Незабаром після приїзду сюди Шевченка дістав я відомості, що він має намір будувати для себе дім у с. Пекарях, Черкаського повіту, і що, вибираючи місце для дому, Шевченко частував горілкою присутніх при тому службовців фільварку і вів невідповідну розмову, у якій відкидав нібито існування Бога й святість Пресвятої Діви.
З огляду на те, що така розмова могла викликати пересуди, я наказав спровадити Шевченка до Києва і доручив одному з приділених до мене урядовців для особливих доручень допитати Шевченка.
У поясненні своєму Шевченко розповів, що, бажаючи купити… у поміщика межиріцького маєтку Парчевського шматок землі, щоб на ньому назавжди оселитися, він укупі з землеміром поїхав, щоб вибраний ним ґрунт зміряти; під час праці прибув до них якийсь Козловський у дивному одязі, над яким він, Шевченко, почав сміятися; за сніданком Козловський розпочав з ним богословську розмову; щоб припинити цю розмову, Шевченко сказав, що теологія без живого Бога не може створити навіть древесного листка; згодом Козловський знову запитався Шевченка, що він думає про Матір Ісуса Христа, на ще Шевченко відповів: перед Матір’ю Того, Хто постраждав і вмер за нас на хресті, ми повинні благоговіти, (бо) якби Вона не родила Бога, то була б звичайною жінкою.
Урядовець, що відбирав наведене пояснення, засвідчує, що Шевченко, оскільки можна вивести із спостережень над ним і міркувань його про різні предмети, – безумовно відданий вірі своїх предків і що в ньому помітна навіть вроджена, зовсім не захована нехіть до всього латинського й польського.
Оцінюючи пояснення Шевченка, я приходжу до висновку, що обвинувачення, яке його обтяжило, могло виникнути з незрозуміння його особами, з якими він вів розмову, або, може бути, викликане було й незадоволенням, що його збудив він у Козловському своїми насмішками над ним і різними відповідями на його розмови про богословіє. Тому я, не надаючи справі цій особливого значення, залишаю її без наслідків і дозволив Шевченкові, згідно з висловленим ним бажанням, повернутися до Петербургу".
У кінці київський генерал-губернатор додав:
"Якби Шевченко побажав оселитися в тутешньому краї, то я вважав би, що треба відхилити цей його намір. Оселення його тут я не вважаю за відповідне не тому, щоб він викликав побоювання своїми давніми політичними поглядами, а через те, що він відомий тут як людина, що скомпрометувала себе з політичного погляду; вчинки його й слова деякі особи можуть витлумачити в іншому сенсі, надати їм особливого значення й накликати на нього підозріння й обвинувачення, як то було в описаному вище випадку".
Так залагодив справу кн. Васильчиков уже по виїзді Шевченка з Києва. Поки це сталося, Шевченко пробув у Києві більше, як два тижні. Був він під наглядом київської поліції. Київські українці ним заопікувалися. У Києві жив Сошенко. Через нього Шевченко познайомився із своїм майбутнім біографом М. Чалим, потім із о. П. Лебединцевим, з протоєреєм о. Юхимом Ботвиновським, з багатим київським купцем Балабухою тощо. Розшукав іще, крім Сошенка, й інших своїх давніх приятелів, між ними свого товариша з Академії Гудовського, що мав у Києві фотографію. У Гудовського спочатку навіть і оселився.
Через вимушену бездіяльність не міг нічого іншого робити, як ходити по знайомих. Як скрізь і завжди, так і тут у Києві його радо приймали й гостили. Одного разу у о. Ботвиновського весела забава затяглася до пізньої ночі. Зовсім несподівано Шевченко о 3 год. почав прощатися. Гостинний господар наказав замкнути ворота. Шевченко розгнівався і так гостро протестував, що о. Ботвиновський мусів уступитися.
Виявилося, що причиною його несподіваної втечі був уже відомий нам Аскоченський, той самий, який 1846 року пророкував Шевченкові, що він попаде в москалі, тобто до війська. Очевидно, Шевченкові в поведінці цього гостя щось видалося підозрілим. По цьому випадку він постановив перенестися на життя кудись далі від центру міста.
Прогулюючись по мальовничих окраїнах Києва, набрів він якось на Преварці (Пріорці) на просту хатину, що звернула на себе увагу тим, що на подвір’ї порозвішувані були дитячі сорочинки. Шевченко зробив цікавий психологічний експеримент, – звернувся до господині з просьбою притулити його на якийсь час у кредит: він не мав уже грошей, бо залишив їх у Максимовичів. Несподівано господиня на таку пропозицію згодилася. Шевченко замешкав тут у чисто українській, а до того не зовсім сільській обстанові. просту хатину Коли не бував у місті, то проводив час, бавлячись із дітьми господині і з цілої околиці. Коли служниця Оришка почала прати Шевченкові хустки до носа, то знайшла позав’язувані в узликах гроші: в одному 25 карбованців, у другому 3. Господиня знайшла ще в одній його книжці 15 карбованців. Поет ніяк не міг собі пригадати, коли й за яких обставин їх туди поховав. У неділю за ці "дурні якісь гроші" він справив бенкет для дітвори з цілої околиці. Накупив їм іграшок і ласощів і тішився їхньою радістю, – бігав з ними, сміявся, бавився. Взагалі дітям дозволяв із собою робити, що хочуть.
Нарешті дістав із Петербургу гроші. Уже 11 серпня мав від генерал-губернатора Васильчикова дозвіл виїхати до Петербургу. "Дозвіл" цей означав припинення поліційного слідства й фактично був наказом покинути Україну. Замість п’ятьох місяців пробув там Шевченко тільки 2 місяці 10 днів. Мав повне право нарікати на людську підлість, що перервала йому перебування на Україні й позбавила його можливості здійснити заповітні мрії про власну садибу над Дніпром, а може й одружитися, але найбільше мусів нарікати на самого себе. Знову його нездержливість і необережність у відносинах із людьми довели до біди, яка тільки завдяки київським друзям не скінчилася гіршими наслідками. У стані піднесення, особливо під чаркою, забував про все і бозна з якими людьми вдавався в непотрібні й небезпечні розмови.